теж на це надіюсь.
–
Що ж. Тоді завтра ми вирушаємо в дорогу та будемо сподіватись на краще. Мені час спати. На добраніч.
–
На добраніч.
Що діється з міром. Кощеї й суди дістались. Я хочу лиш одного, якби тільки Вайтмара з усіма людьми на борті розвернулась та полетіла звідси. Кощеї можуть виявитись надто сильними. А якось знайшов би шлях додому. Але цього не буде. Мої брати не дозволять полетіти без мене. Скоро Я побачу або знайомі обличчя, або вогонь в небі.
11 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 2:131
Вітаю майбутнього читача. Пройшов ще день на цій Землі. Але який великий він був для людей, які раніше не заходили далі сусідніх поселень. Сього дня вони відправились в таку далеку дорогу. Дорогу, в якої не було чіткого пункту призначення. Місто опустіло повністю. І я вирушив з ними.
З першими променями сонця ми вирушили на південь. Коней та волів не вистачало для возів, тому люди самі впрягались. Але було багато таких як Я, які подорожували з одним мішком. Наприклад Къназеві речі (та його дочки, звісно ж) займали трохи більше пів воза, тому вони пропонували сусідам перекласти деякі речі до них.
Для мене подорож була не дуже важкою, але нудною. Отак просто йти і йти по засніженій лісній одноманітній дорозі не приносило ніякого задоволення. Так не можна було сказати за оточуючих. Хоча багато хто був засмучений через те, що довелося покинути дім, але всі були з хорошим настроєм і з надією на краще. Надія була їхня рушійна сила.
Так пройшов день. Ми йшли безлюдними лісами. Лише засипана снігом дорога нагадувала про людей, які колись тут жили.
На ніч ми влаштували табір поставивши кілька возів в коло, решту всередину. Всі розбились на групи десь по 10 – 15 чоловік, та приготували собі вогнище для приготування їжі. Такими групами було легше щось робити. Кожна група відповідала за себе, але не відмовлялись від допомоги, і самі нікому не відмовляли.
Зі мною були люди яким Я вже довіряв. Це Къназь, Вѣдана, та брати з сім’єю вѣсти. Коли всі освоїлись, Къназь пішов перевірити, чи в інших все в порядку. Ми ж сиділи навколо багаття та розмовляли…
–
Семиборе, передай мені ложку, бо я свою впустив. Треба її помити.
–
Брате, ти як завжи. Тримай. – Семибор протягнув чисту ложеку до Яровита. Брати посміхались при цьому. Схоже Яровит завжди був таким по-милому незграбним. Напроти братів сиділи діти, які з задоволенням уплітали суп який
наварили жінки. Самі жінки в чай час чекали, поки звільниться миска. Посуду взяли замало, ще й сьогодні зранку мішок з кількома тарілками випав з возу. На декілька тарілок стало менше. Напевно хтось погано закріпив його
.
–
Дядьку Зеломисле, розкажіть якусь історію. – сказав хтось з дітей. Ще й досі ніяк не можу вивчити їх імена.
–
Яку. Про що хочете почути?
–
Щось цікаве. Розкажи про наших предків. Хто вони були?
–
А ви не знаєте?
–
Знаємо, та хочемо почути ще раз.
–
Добре.