раз по раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть в гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.
Ой, з-за гори кам’яної
Голуби літають…
Не зазнала розкошоньки,
Вже літа минають.
Запрягайте воли сірі,
Коні воронії,
Доганяйте літа мої,
Літа молодії.
Діди ловилися за шию, цілувалися, били кулаки в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити.
– Ой Іванку, брате!
– Ой Михайле, приятелю!
Пісня стелилася, аж чад в очах стояв.
Ой догнали літа мої
На терновім мості:
«Гей, вернітесь, літа мої,
До мене хоч в гості!»
– «Не вернемось, не вернемось,
Не маєм до кого:
Та було б нас шанувати,
Як здоровля свого!»
XV
Як дід Іван з хатою прощався, з селом прощався і з камінним хрестом на горбі
Син торсав за рукав:
– Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.
Іван на нього так дивно витріщив очі.
Син побілів, подався назад.
Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.
– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.
Вийшли обоє з хати.
Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач.
Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.
Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.
– Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!
Іван не дивився в його бік.
Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.
– Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!
Люди задеревіли.
Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.
На подвір’ї Іван танцював далі якоїсь польки.
Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:
– Ото-с’єм ті виходила, ото-с’єм ті вигризла оцими ногами!
І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила…
Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.
Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний