мішухи говорять про Вас із жахом і ненавистю, з ненавистю і злорадством вони повторюють чутки про Ваше покровительство таємним притонам розбещеності… Ми ж, соціал-демократи, не маємо причини ні ненавидіти Вас, ні боятись, навпаки, саме Ви, завдяки щойно згадуваним Вашим рисам, Ваше превосходительство, допомогли нам стати на ноги і розвинути нашу діяльність з усією її нинішньою широчінню. Тому просимо Вас, Ваше превосходительство, не залишати своєї посади.
Щиро вдячні київські соціал-демократи».
Панна Ольга дивилась на мене трохи моторошно, але якось аж просіяла. Питала в Тебе.
Кобилянська. І як це ви пошлете?
Мержинський. Надрукуємо, панно Ольго, і в сотнях примірників роздамо по всьому Києву.
Кобилянська. Але це ж їх тільки дратуватиме.
Мержинський. Кого дратуватиме, а кому дасть відчути нашу силу і неушкодженість – навіть після недавніх арештів.
Ти підсів до мене, ми грали в чотири руки, вечір спадав на землю, а мій брат Михайло, щось упереджено вчуваючи в запитаннях панни Ольги до Тебе, переконував її палко.
Михайло. Це – лицарі наших часів. Справді, людей із такою силою волі і в давнину, і тепер мало. Колись такого могли б сколесувати, а він би й не скривився, а ниньки доля їм душі колесує. Взагалі, мені здається, несправедливо дорікати, що в наше століття, в останні часи героїзм, сила волі й характеру перевелися. Вони єсть, але в інших формах.
Кобилянська. Пане Михайле, ви мене трохи не так зрозуміли. Тут про Лесю йдеться.
Михайло. Розумієте, вони інакше виявляються, а люди, що звикли їх бачити нарядженими в героїчні костюми, не бачать героїзму під звичайною одежею сучасної людини. Минуть віки, і потомки бачитимуть у дев’ятнадцятому столітті героїзм, а в свої часи не добачатимуть його. Nemo est profeta tu patria sue. (Немає пророка у своїй вітчизні – лат.) Чи не так, панно Ольго?
Кобилянська. Псевдопророки – це теж неминуча пошесть. Та тут не йдеться про Мержинського. Він мені якраз до вподоби, але ж Леся… Може б, їй не варто так уже політикуватись, вона вже ось-ось займеться, і попелу не лишиться.
Тебе все-таки вперта Ольга не збиралася лишити в спокої і насілася з німецьким педантизмом, уже в гамаках погойдуючись. Ти не опирався.
Кобилянська. Я можу не раз великий тягар носити, лиш мені не треба батога ніколи, ліпше добре слово. Кожне з нас потребує такого. Мій близький друг каже: «Мені треба пестощів з великими добрими очима і білих рук. Я би тогди сказав людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не казав іще».
Мержинський. А вам треба свіжого повітря і тихого ніжного шепоту смерек. Степи вас дратують, бачу.
Кобилянська. Не так степи, як степові натури. Дайте слово! Тверде мужчинське слово! Ви з Лесею приїдете до мене. Обов’язково приїздіть. Вас наші гори на ноги поставлять, кашель із вас виженуть. З Лесею ми так гарно тримаємось. При ній я заглянула ближче в акції розвою українізму, пізнала більше українського світу і поглядів. Вона така освічена, і я їй дуже вірю. Поезії ціню високо