рами, обережно бере футляр, де дрімає білий джміль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводів, знімає прозору пластмасову накривку і, натиснувши на зубчасте коліщатко, пробує голитися по-сучасному, використовуючи віконне скло як дзеркало…
…Левко майже вистрибом іде за машиною з дошками, ніздрі його роздуваються від міцного соснового запаху. Дошки постукують одна об одну, цокають на поворотах – Левко ковтає слину…
Біля ясел машина зупиняється. Діти і кирпата вихователька тікають, а потім знову починають водити коло то в один, то в другий бік.
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой дід, ладо, сіяли, сіяли.
Два підлітки скидають дошки, далеко відкидаючи їх від машини; дошки, немов живі, звиваються в судорогах під час лету й стихають лише на запорошеній землі. Білий пахучий острівець утворюється коло ясел…
Дід над селом – він устигає тримати в полі зору і купу дощок, і старанно виробляти солом’яний верх вівцеферми, остуджуючи на верховому вітрі посипане гарячими краплинами чоло. Розібраний дах із оголеними, покритими пліснявою кроквами нагадує хребет якогось допотопного чудовища.
Іще одна машина з дошками під’їхала до ясел, з кабіни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акації – бригадир Оксентій. І знову два підлітки почали скидати дошки на купу, і при кожному падінні дошки вихователька з дітьми поблизу присідала від удаваного страху.
Левко злазить по драбині повільно, щабель за щаблем, і не зводить погляду з бригадира, ніби заворожує його впертим і непокірним поглядом, в якому колотяться всі бісики сімдесятилітнього походження. Потім витягує із засмальцьованої кишені старенький шматок люстерка, напівполаманий алюмінієвий гребінець і, вдивляючись, більше для годиться, старанно розчісує свої білі патли, заколошмачені горішнім вітром, білі вуса, борідку, попльовуючи на гребінець і пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срібну окрасу, готовий витерпіти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напівпридобрити, напівзаінтригувати цього саме так потрібного чоловіка – без нього ж, бач, хоч по білому світі не ходи.
Дід вичікувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловік постукує гранчастою палицею по дошках, знімає чорний запорошений картуз, провітрює свою лисину і заперечливо хитає головою.
– Тьфу. – Левко плює собі під ноги спересердя і відходить від дощок – вони так дзвінко падали одна на одну.
Левко розсердився. Він підкочує штани, щоб ногам вільніше на повітрі дихалося, і знову вилазить на дах, міцно ставлячи тверді босі ноги на круглі щаблі драбини. Він кричить чи то про себе, чи то на Оксентія:
– Я, може, одробив уже свій вік, а він зі мною говорити не хоче. Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завіски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлі, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Після мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землі – матюків своїх не забереш!
Дід украй виповнився соромом: і навіщо він так розкрився перед якимось