підкажете, котра година? – тільки й лунало звідусіль.
Ніхто не міг підказати. Усі годинники завмерли рівно чверть на шосту. Час зробився на вагу золота.
– Що сталося? – друге запитання, з котрим перехожі кидалися одне до одного.
Чинна влада розводила руками. ЗМІ вичікували. Ратуша мовчала. Ніхто не знав, що сталося.
– То що ж робити? – врешті хапалися за голову.
Ніхто не знав, що робити. Мобільний зв’язок обвалився – так багато людей одночасно телефонували комусь, аби спитати, котра година, що мережа не витримала. З часом обіцяли відновити, однак треба було щось придумати з тарифікацією дзвінків, – без годин, хвилин, ба навіть секунд мобільний зв’язок не міг існувати. Телебачення ніби випарувалося – кожен, хто у пошуках відповіді хапався за пульт і вмикав телевізор, бачив лише зернисті шиплячі екрани, іноді знайому заставку «Вибачте, у нас технічні проблеми», і жодних новин, жодних екстрених повідомлень… Інтернет пішов туди ж – коли людство нестримним потоком ринуло до віртуального простору, сайти та соціальні мережі луснули, як мильні бульбашки. На мить постала тиша, якої Земля не знала з часів вимерлих динозаврів.
А потім усе прокинулося, завирувало – люди збивалися у натовпи, кудись бігли, їхали та йшли, бо гуртом не так страшно, та й можна з кимось поговорити. Незабаром з’ясувалося, що їхнє містечко не самотнє у своєму безчассі – те саме спіткало Київ, Варшаву, Лісабон, Берлін, Лондон, Париж, навіть Нью-Йорк, Мехіко, Оттава та Сідней не знали, котра година.
В одну мить по всьому світу зупинилися годинники. Чверть на шосту за київським часом.
Здавалося, людський світ перетворився на довжелезний пасажирський потяг, що зійшов із рейок, – спочатку у провалля полетів перший вагон і потягнув за собою решту – іграшковими кубиками вони нагромаджувались один на одного, трощилися, ламалися й деформувалися, аж доки не утворили купу брухту, з котрої до неба здіймався сивий дим. Ніби й дрібничка – втрата годинникового часу, але на хвилинах, годинах та секундах виявилося так багато зав’язано у звичному житті, так багато заплановано, що враз усе полетіло шкереберть.
Містяни кинулися у майстерні до годинникарів, трясли гарантійними талонами, вимагали ремонтів та надії, благали повернути час. Але чи то минулої ночі трапилась якась усесвітня годинникова афера, чи то всі годинникарі якимсь чином змовилися між собою, та ніхто з них не спромігся полагодити жодного годинника – механізми для вимірювання часу просто фізично відмовлялись запускатися. І нехай би вже просто старі кварцеві чи механічні часоміри вийшли з ладу – але ж ні! – новітні електронні пристрої теж завмерли циферками чверть на шосту. Ніби хтось прокляв їх. На земній кулі не залишилося жодного годинника, здатного показувати час.
В одну мить увесь світ зробився неповносправним. Годинниковий час був йому ніби відсічена кінцівка, без котрої слід навчитися жити. Звикнути жити. Та соромитись не було чого – усі довкола такі,