ніколи не вибачився б.
Останній листок
У невеликому районі на захід від Вашингтон-скверу вулиці просто збожеволіли і розпалися на маленькі смужки, що їх назвали «проїздами». Ці «проїзди» утворюють дивні кути та вигини. Одна вулиця навіть перетинає саму себе раз чи двічі. Якийсь художник виявив цінну властивість цієї вулиці. Скажімо, приходить збирач коштів з рахунком за фарби, папір та полотно, перетинає саму вулицю – і зненацька зустрічає самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!
Тому незабаром у химерному старому Гринвіч-Вілліджі завелася мистецька братія, полюючи на помешкання з вікнами на північ, фронтони вісімнадцятого століття, мансарди в голландському стилі та низьку орендну плату. Потім вони завезли з Шостої авеню трохи олов’яного посуду, одну чи дві жаровні і стали «колонією».
Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсі» – дружнє від Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга – з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному з італійських ресторанчиків на Восьмій вулиці і виявили таку спорідненість поглядів на мистецтво, салат із цикорію та модні широкі рукави, що в результаті виникла спільна студія.
Це було в травні. А в листопаді холодний недобрий чужинець, якого лікарі назвали Пневмонією, пройшов колонією, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. Східною стороною цей убивець крокував сміливо й нахабно, вражаючи свої жертви десятками, але лабіринтами вузьких, замшілих «проїздів» його ноги рухалися повільніше.
Містера Пневмонію аж ніяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жінка зі здоров’ям, розніженим каліфорнійськими зефірами, навряд чи була гідним суперником для старого бовдура із замашними кулаками і важким подихом. Та він побив Джонсі, і вона лежала майже нерухомо на своєму пофарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібні секції голландської шиби на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.
Одного ранку заклопотаний лікар порухом своїх кошлатих сивих брів викликав Сью до коридору.
– Вона має один шанс зі… скажімо, десяти, – мовив він, збиваючи ртуть у термометрі. – І цей шанс полягає у її бажанні жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в ідіотське становище. Ваша панянка вже вирішила, що не одужає. Чим вона цікавиться?
– Вона… вона хотіла б намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.
– Намалювати? Дурниці! Чи цікавиться вона чимось, про що справді варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?
– Хлопцем? – у голосі Сью з’явилися металеві нотки. – Чоловіки взагалі не варті… та ні, лікарю, про таке вона не думає.
– Значить, вона просто ослабла, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через мої посередницькі зусилля. Але тільки-но мій пацієнт починає рахувати кількість екіпажів у своїй похоронній процесії,