копа давали йому всі підстави сподіватися, що скоро він відчує на своєму плечі приємну руку закону, і зимова квартира на маленькому затишному острівці буде йому забезпечена.
Сопі поправив подаровану дамою-місіонеркою краватку, витягнув манжети, які завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюха і підійшов до молодої жінки. Підморгнув їй, кашлянув, усміхнувся і нахабно почав розігрувати банальну гидку комедію вуличного залицяння. Краєчком ока Сопі бачив, що полісмен пильно стежить за ним. Молода жінка відступила на кілька кроків і знову зосередила свою увагу на тазиках для гоління. Сопі рушив слідом за нею, нахабно став поруч, трошки підняв капелюха і сказав:
– Ах, дорогенька! Чи не хочете погратися у моєму садку?
Полісмен усе ще дивився. Варто було скривдженій молодій жінці поворухнути пальцем, і Сопі вже мандрував би до раю на Острові. Йому здавалося, що він уже відчуває приємне тепло поліцейської дільниці. Молода жінка глянула на нього, простягла руку і вхопила Сопі за рукав.
– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуєш пивцем? Я б до тебе раніше озвалась, та коп витріщився.
Молода жінка обвилась навколо враженого Сопі, як плющ навколо дуба, і вони вдвох пройшли повз полісмена. Сопі здавалося, що він приречений лишитись на свободі.
На найближчому розі він позбувся своєї супутниці і втік.
Зупинився у кварталі, де ввечері розливалося ціле море світла, де однаково легкими були серця, любовні клятви і музика. Жінки в хутрах і чоловіки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вітрі. Раптом страх охопив Сопі: може, хтось його заворожив від арешту? Від цієї думки Сопі мало не охопила паніка, і, проминаючи полісмена, який велично стояв перед яскраво освітленим театром, він ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».
Сопі щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пісню. Він танцював, кричав, завивав на тротуарі і як тільки міг порушував той спокій.
Полісмен покрутив кийка, одвернувся від Сопі й пояснив перехожому:
– Це один з тих йєльських студентів. Вони сьогодні святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нічого небезпечного. Ми маємо інструкцію не заважати їм.
Безутішний Сопі припинив свої марні спроби. Невже жоден полісмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острів як недосяжну Аркадію. Сопі застебнув свій підбитий вітром піджак: холод ставав дедалі пронизливішим.
У тютюновій крамниці він побачив добре вдягненого чоловіка, який прикурював сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасольку він залишив біля входу. Сопі ввійшов до крамниці, взяв парасольку і поволі вийшов. Чоловік, що прикурював сигару, поспішив за ним.
– Це моя парасолька, – твердо сказав він.
– Та ну? – глузливо посміхнувся Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу.
– У такому разі вам треба було б гукнути полісмена. Я справді взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете копа? Онде він стоїть