чорна дірка у темряві. Отже, Ґейдвіг повільно йшла по темному приміщенню, у якому не було жодної краплі світла. Вона вже призвичаїлася до дивного будинку, тому її шлях зараз був більш-менш впевнений, хоча її бентежило те, що кінця-краю йому не буде. Відчуття часу було втрачено, і Ґейдвіг мала покладатися тільки на свої інстинкти.
Несподівано вона послизнулася на рівному місці та поїхала униз немов по спіральній гірці в аквапарку – та впала з висоти на м’яку підлогу, яка чомусь нагадувала батут. Світла майже не було, але темний силует пюпітру Ґейдвіг бачила чітко. Вона підвелася, підійшла до нього, намацала нотатник, схопила його та штовхнула ногою двері, що легко відчинилися у такий саме прохід, яким вона потрапила до бібліотеки. Щось змусило Ґейдвіг зупинитися та відкрити нотатник. На першій сторінці під словом kuolema вона змогла побачити напівзатерті записи, які у такому світлі важко було розібрати. «ері …ук», «Летті…», ось дещо можна розібрати «Авг..а Міллер», мабуть Августа. Ґейдвіг закрила нотатник. Вона пам’ятала, що ніяких імен раніше тут не було і ці записи вона сприйняла як гру своєї уяви. «Все, пора до Ікола», – сказала вона собі і вирушила у темряву. Усе було таким як раніше, але хід чомусь завернув ліворуч і з темряви почали линути звуки. Ґейдвіг стало моторошно, на її чолі чомусь виступив піт, але іншого шляху не було і вона мала рушати уперед. Вона йшла так, немов підлога ось-ось з’їсть її. Звуки тим часом посилювалися та складалися у ненав’язливий мотив, що мала б співати домогосподарка, заклопотана у кухні готуванням їжі чи миттям посуду. Слів Ґейдвіг не могла розібрати, бо їх і не було. Несподівано для себе Ґейдвіг чомусь опинилася на кухні – надто ідеальної для такого будинку: усе було таким чистим, що ввижалося ілюзією. До неї спиною стояла жінка – середня на зріст, вбрана у звичайний одяг, поверх якого був рябий фартух. Саме вона щось підспівувала собі під ніс. Коли Ґейдвіг спробувала звернутися до неї, проте жінка нічого не відповіла і навіть не озирнулася. Тільки її спів став більш-менш розбірливим, бо перетворився на слова:
Мері тане, як струмок сплива.
Летті вийшла – струм спалив до тла
Августу з млину камінь розмолов,
А ким ти є, щоб надати кров?
І жінка озирнулася до Ґейдвіг. У правиці вона тримала величезний кухонний ніж, яким тільки що шинкувала капусту. Вона стояла спокійно, не роблячи жодного руху, і раптом Ґейдвіг помітила, що руки, ноги, тулуб та голова жінки під’єднані нитками до стелі, немов у театральної маріонетки. Саме таке враження вона і створювала, бо жодна частина її тіла не була справжньою. З якого матеріалу – неважливо, але Ґейдвіг ледве не знудило і вона кинулася назад у пітьму коридору, намагаючись не чути знову і знову ту пісню, що клаптиками засіла у її голові.
Також несподівано для себе вона опинилася у гардеробній, де на неї чекав Ікол. Він підійшов до неї обняв та тихо спитав:
– Нотатник у тебе?
Ґейдвіг тільки кивнула головою у відповідь.
– От і