ж порозбігалися по домівках, щоб міцніше позачиняти двері. Один чоловік бачив навіть невеличке суденце в затоці, що носить назву Лігво Кіттове. Тому навіть сама згадка про товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося кілька сміливців, які згоджувалися їхати по доктора Лівсі (їхати до нього треба було в іншому напрямку), але ніхто не хотів допомогти нам оборонити корчму.
Кажуть, боягузливість заразлива. Але суперечки і сварка, навпаки, можуть породити й велику сміливість. Отже, вислухавши всі розмови селян, моя мати раптом виголосила цілу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати гроші, які належать її осиротілому синові.
– Якщо ви всі боїтеся, – сказала вона, – то Джім і я не з таких. Ми повернемося тією ж дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов’ягам з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би це коштувало нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, місіс Крослі: ми принесемо в ній наші законні гроші.
Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір’ю, і, звичайно, всі закричали, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, – це дали мені заряджений пістолет на випадок нападу та обіцяли, що триматимуть напоготові осідланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.
Шалено калатало моє серце, коли ми удвох вночі вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже сходив у небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх.
Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.
– Опусти штори, Джіме, – прошепотіла мати. – Вони можуть підглядати… А тепер, – вела вона далі, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…
І вона навіть схлипнула при цих словах.
Я відразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».
– Вони прийдуть о десятій, мамо, – сказав я.
І в ту ж мить почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шосту.
– Ну, Джіме, – сказала мати, – шукай ключа.
Я