and a hill in the centre part marked «The Spy-glass». There were several additions of a later date, but above all, three crosses of red ink – two on the north part of the island, one in the southwest – and beside this last, in the same red ink, and in a small, neat hand, very different from the captain’s tottery characters, these words:
«Bulk of treasure here».
Over on the back the same hand had written this further information:
Tall tree, Spy-glass shoulder, bearing a point to the N. of N.N.E.
Skeleton Island E.S.E. and by E.
Ten feet.
The bar silver is in the north cache; you can find it by the trend of the east hummock, ten fathoms south of the black crag with the face on it.
The arms are easy found, in the sand-hill, N. point of north inlet cape, bearing E. and a quarter N.
J.F.
That was all; but brief as it was, and to me incomprehensible, it filled the squire and Dr. Livesey with delight.
«Livesey», said the squire, «you will give up this wretched practice at once. Tomorrow I start for Bristol. In three weeks’ time – three weeks! – two weeks – ten days – we’ll have the best ship, sir, and the choicest crew in England. Hawkins shall come as cabin-boy. You’ll make a famous cabin-boy, Hawkins. You, Livesey, are ship’s doctor; I am admiral. We’ll take Redruth, Joyce, and Hunter. We’ll have favourable winds, a quick passage, and not the least difficulty in finding the spot, and money to eat, to roll in, to play duck and drake with ever after».
«Trelawney», said the doctor, «I’ll go with you; and I’ll go bail for it, so will Jim, and be a credit to the undertaking. There’s only one man I’m afraid of».
«And who’s that?» cried the squire. «Name the dog, sir!»
«You», replied the doctor; «for you cannot hold your tongue. We are not the only men who know of this paper. These fellows who attacked the inn tonight – bold, desperate blades, for sure – and the rest who stayed aboard that lugger, and more, I dare say, not far off, are, one and all, through thick and thin, bound that they’ll get that money. We must none of us go alone till we get to sea. Jim and I shall stick together in the meanwhile; you’ll take Joyce and Hunter when you ride to Bristol, and from first to last, not one of us must breathe a word of what we’ve found».
«Livesey», returned the squire, «you are always in the right of it. I’ll be as silent as the grave».
6
Капітанові папери
Ми мчали щодуху всю дорогу і зрештою зупинилися перед дверима будинку доктора Лівсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.
Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже одразу служниця відчинила двері.
– Доктор Лівсі вдома? – спитав я.
– Ні, нема, – відповіла служниця. – Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й перебути вечір у сквайра.
– Їдьмо туди, хлопці, – сказав містер Денс.
До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.
Промайнули ворота парку. Довга, безлистяна, залита місячним промінням алея вела до поміщицького будинку, що білів у глибині парку. Тут містер Денс зіскочив з коня і, взявши мене за руку, пішов до будинку. Нас негайно пустили туди.
Служник провів нас по вкритому килимами коридору до бібліотеки, де стояло безліч книжкових шаф з погруддями на них. Біля каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі і сквайр.
Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зріст чоловік, понад шість футів заввишки, плечистий, з круглим почервонілим обличчям, що огрубіло і вкрилося зморшками від довгих мандрів. Дуже рухливі чорні брови вказували на його хоч і не злу, але трохи гордовиту і запальну вдачу.
– Заходьте, містере Денс, – сказав він повагом, але милостиво.
– Добрий вечір, Денсе, – сказав лікар, кивнувши головою. – Добрий вечір і тобі, друже. Якими вітрами занесло вас сюди?
Начальник охорони виструнчився по-військовому й переказав усі наші пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночі повернулася до корчми, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр гукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об решітку каміна. Вже в середині оповідання містер Трілоні (так, як ви пригадуєте, звали сквайра) схопився зі свого місця і почав збуджено ходити по кімнаті. А лікар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.
Нарешті містер Денс закінчив свою розповідь.
– Містере Денс, – сказав сквайр, – ви шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього