було дивитися на нього – веселого, сяючого, у добре пошитому костюмі з англійського сукна.
Увечері, по дорозі додому, Френк розмірковував про те, що представляє собою компанія, в якій він працював. У нього не було ані найменшого наміру довго залишатися на цій службі, попри нагородні і обіцяну платню. Брати Вотермени почували до нього вдячність – що ж тут дивного? Він був енергійним працівником і сам знав це. Йому й на думку не спадало зараховувати себе до дрібних службовців. Навпаки – згодом ця людська порода повинна буде працювати на нього! В такому його погляді на речі не було ні озлоблення, ні люті проти долі, ні страху перед невдачею. На своїх господарів він дивився як на представників певного типу ділків. Він бачив їхні слабкості і вади, як ото дорослий бачить вади дитини.
Після обіду, збираючись до своєї приятельки Марджорі Стеффорд, Френк розповів батькові про нагородні і обіцяну платню.
– Чудово! – зрадів Ковпервуд-старший. – Ти робиш навіть більші успіхи, ніж я сподівався. Треба гадати, ти там і залишишся?
– Ні, не залишуся. Майбутнього року я від них піду.
– Чому?
– Річ у тім, що мене до цього не тягне. Справа непогана, але я волів би випробувати свої сили на фондовій біржі. Це мені цікавіше.
– А тобі не здається, що це буде негарно щодо твоїх господарів, якщо ти не попередиш їх заздалегідь?
– Анітрохи. Я їм все одно потрібен, – відповів Френк, зав’язуючи краватку перед дзеркалом і поправляючи сюртук.
– Матері ти розповів?
– Ще ні. Зараз піду до неї.
Він увійшов до їдальні, де сиділа мати, обвив руками її тендітні плечі і сказав:
– Угадай, що я тобі розповім, мамо.
– Хтозна… – відповіла вона, ласкаво заглядаючи йому у вічі.
– Я сьогодні отримав п’ятсот доларів нагородних, а з наступного року мені належиться платня – тридцять доларів на тиждень. Що тобі подарувати на Різдво?
– Та невже? Це ж чудово! Яка я рада! Тебе, мабуть, там дуже люблять? Ти стаєш зовсім дорослим.
– То що тобі подарувати на Різдво?
– Нічого. Мені нічого не треба. У мене є все – мої діти…
Френк посміхнувся.
– Хай буде по-твоєму – нічого, то й нічого.
Але мати знала, що він неодмінно купить їй який-небудь подарунок.
Виходячи, Френк на мить затримався в дверях, обійняв за талію сестричку, попередив матір, щоб його не чекали рано, і поспішив до Марджорі, з якою домовився йти в театр.
– Який же тобі зробити різдвяний подарунок, Марджі? – запитав він, цілуючи її в напівтемному передпокої. – Я отримав сьогодні п’ятсот доларів.
Їй ледве сповнилося п’ятнадцять років, і ні хитрощів, ані корисливості в ній ще не було.
– Ах, що ти. Мені нічого не потрібно.
– Не потрібно? – повторив він, пригортаючи її до себе і цілуючи у вуста.
Як добре прокладати собі шлях у цьому світі і насолоджуватися усіма радощами життя!
5
У жовтні наступного року – місяців через шість після того,