Ігор та його брат Всеволод, по крові були більше половцями, ніж руськими. А син Ігоря Володимир у полоні одружився з половчанкою.
І хоча половці у XIII ст. майже припинили набіги на руські землі, але вони, на відміну від одноплемінників – торків, берендеїв, ковуїв, чорних клобуків, які перебували на службі в руських князів, так і не стали для Русі «своїми». Власне, для Русі вони таки були своїми, але – ворогами. Щоправда, не їм судилося погубити Русь.
Монголи… Великому нашестю 1237–1240 років передувала розвідка боєм, що її здійснили воєначальники Чингісхана Джебе і Субедей 1223 року.
Завоювавши Хорезм, вони отримали дозвіл Чингісхана завдати удару по «західних землях». Розгромивши Азербайджан та Грузію, вони просунулись на Північний Кавказ, де зустрілися з аланами (осетинами) та половцями. Останніх велемовні монголи задобрили дарунками та – дешево! – поетичними балачками про те, що вони з ними «одного роду». А, приспавши їхню пильність, розбили осетинів, а потім і самих «братів» половців, взяли Судак у Криму, і перед ними відкрилася дорога на Русь.
А на Русі не вщухала боротьба, що час од часу переростала у спустошливі війни – за Київ. Всі жадали захопити київський стіл, тож князі на тому столі мінялися з такою швидкістю, що їх і запам’ятовувати не встигали.
Свої успішно нищили землю предків, допомагаючи зовнішнім ворогам подолати Русь… Як писатимуть літописці, ніхто з руських князів не міг відмовитися від Києва, кращого граду Русі.
Доки руські князі в боротьбі за Київ руйнували Русь не згірш зовнішніх ворогів, над Руссю нависла смертельна загроза.
З гіркотою напише про це Сергій Михайлович Соловйов у своїй фундаментальній праці «История России с древнейших времен»:
«…на Руси не было единого государя; в ней владел большой княжеский род, единство которого поддерживалось тем, что ни одна линия в нем не имела первенствующего значения и не подчиняла себе другие в государственном смысле, но каждый член рода в свою очередь вследствие старшинства физического имел право быть старшим, главным, великим князем, сидеть на главном столе, в лучшем городе русском – Киеве… главная цель усобиц была поддержать свое право на старшинство, свое место в родовой лестнице, от чего зависело владение тою или другою волостию. Но если верховным желанием, главною целию для каждого полноправного князя-родича было достижение первой степени старшинства в целом роде и если с этою степенью старшинства необходимо связывалось владение лучшим городом на Руси, матерью городов русских – Киевом, то понятно великое значение этого города для князей».
У літописах писали:
«…да и кто не полюбит киевского княжения? Ведь здесь вся честь и слава, и величие, глава всем землям русским Киев; сюда от многих дальних царств стекаются всякие люди и купцы, и всякое добро от всех стран собирается в нем».
У ті часи Литва, яка захопила деякі українські (крім білоруських) землі – Волинь, Полісся, Київщину, що згодом їх перехопить Польща, тоді вже Посполита, так от, Литва вже стрімко котилася до свого краху.