в нас настільки поширена, настільки загально прийнята серед офіційного українства, настільки сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.
«Коли ти любиш рідний край, – то так і знай, – що гук війни, огонь Перуна, – дочасні, як і свист бича, – і щастя дасть не блиск меча – а вільна школа і трибуна», – так звучала драгоманівщина, перелицьована на вірші одним із корифеїв нашої поезії минулого століття.[23] Уривок цей не виняток, він так само характерний для української поезії, як цитовані уривки з Драгоманова та Грушевського для української публіцистики. В ньому відбився весь недолугий світогляд тих часів позбавленої всього здорового та сильного інтелігенції нашого fin de siecl’a. В покоління з відмерлою волею, засудженого на безчинне спостерігання, орган цього спостерігання, розум, зробився силою, що будує та руйнує світи, нищить зло і насильство, запроваджує щастя та добро…
Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоча наприкінці життя він її й зрікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього – найвищий закон. Інтелект і для нього – та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже, й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підпора реформ. Він питає: «А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? Не збруєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою».[24] Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина зустрічаємося навіть із одними і тими ж словами на висловлення їхніх спільних думок. І ці думки не були винятком у Галичині. В іншому збірнику того ж автора читаємо: «Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч – врагів спалить у пень».[25] «Розум владний без віри основ» – ось його мета, а наука – той «спокійний і щирий провідник», що «шукає виходу зі стежок блудних», на які зайшли одиниці, народи, все людство, батожені егоїзмом і ненавистю.[26]
«Наука, поступ і всі заходи просвітні» – були для того покоління тараном проти «царства темноти». «Висока думка» того покоління була його мечем, а мова – єдиною зброєю.[27] З гордістю неофіта проголосило воно, що «над силу ума вже більшої сили й на світі нема». «Не неволя чужа і не сила меча – гаслом стали: «освіта й наука». Проти нападу злого, і тьми, і бича – це найкраща в житті запорука». Це покоління покінчило зі старою романтикою, вважаючи, що навіть сам Іван Котляревський, «не гетьман польовий, а культурний», який усім їм «вказав шлях літературний», шлях школи та просвіти, що вів націю до щастя.[28] Що ця філософія таки справді була загальна, хай на доказ послужить і цей маленький вірш, узятий із одного галицького журналу для дітей (1924 рік): «Шаблю, порох та пістолі – можуть мати й дураки, – але розум, цей дар долі – лиш правдиві козаки. – Можем волю здобувати, – непотрібний порох твій – не потреба кровці лляти – лиш бери все розум в бій».[29] «Справедливість і взагалі вимоги