відчайдушного плазування перед ворожою ідеєю, і органічного невміння навчитися хоча б чогось із подій життя… Вся ця своєрідна тактика нашого провансальства (переконування супротивника), доведена до абсурду в утопії вченого пацифіста Бертрана Расселя – «Ікар, або Майбутнє науки», який переконався, що єдиний шлях створити нарешті здорове та щасливе суспільство – це перевезти одного дня всіх пануючих на якийсь острів, і – вштрикнути їм таємну субстанцію, яка прищепила б їм приязність до своїх ближніх… З цієї утопії можна сміятися, але ще більше з такої ж утопії наших провансальців, яку з них, мабуть, жодними субстанціями не вдасться вигнати.
Великою помилкою було б думати, що цей принциповий опортунізм у тактиці властивий лише ідеологам українського провансальства від 1905 року; таким самим був цей опортунізм і після 1917-го, коли лише проти волі, змушений фактами, мусів змінити свою угодову тактику, але не вмів надати їй розмаху та потрібної для моменту неприєднанності. Не зважаючи на свою фразеологію, і соціалістичне українство страждало на ту саму недугу. Це найперше стосується найстаршої української партії. Героїчний період цієї партії був із 1900-го по 1906 рік, тобто, поки вона ще не стала соціалістичною, поки залишалася РУП. Пізніше партія поволі змінюється на групу, завданням якої є вести свою партійну роботу, не викликаючи революції, лише намагаючись стати на її чолі, коли вона вибухала, і шукати знову пристосувань до якогось status quo, яким би короткотривалим він не був. Це стосується тактики партії в соціальних питаннях (для партії найважливіших), і ще більше – питань національно-державних (для партії другорядних). Властиво, весь час свого існування в партії безперервно було актуальним питання… про потребу її існування як окремої організації, а не частини чужої, російської (спілка, обласництво, ліквідаторство тощо). Партія не могла внести до своєї програми гасла самостійності, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за «науково обґрунтовані та доведені тези», чого не можна нібито було сказати про тезу самостійності. Для соціаліста на першому плані завжди було його вульгарне розуміння об’єктивного ходу історії. А той об’єктивний хід виправдовує твердження, «яке, виходячи з тісного зв’язку України з великоросійським (?) ринком, відкидає можливість існування економічної самостійності України».[148]
З цієї точки зору до права нації на самовизначення партія не зійшла, аж поки її не поставили перед доконаним фактом події революції, і національний сентимент українських мас, якого партія не розуміла й який не хотів нічого знати ні про розвиток капіталізму, ні про наукове обґрунтування національної революції, і не мав страху, властивого соціалістам, вирішувати питання руба. Але й це навернення відбулося не відразу: перш за все старі діячі партії прагнули українську справу пов’язати зі справою демократії всіх народів Росії, а одна закордонна організація цих діячів, що постала під час Першої світової війни (хоч і під