стук»
«Верни мене!» – Ось він плаче,
І чує плачу її звук.
Такий кінець, така данина, таке покірне страху зло,
Ось так в думках його понилих бурею усе змело.
ІІ
Історія душі отої
Та дівчина прекрасна, люде,
Чи не доводилось їй чути,
Обридлий зла того потік.
Смороду гнилих тих рік,
Гнилих тих рік того безправ’я,
Позбавленного свого нрав’я,
Закутого повік в пітьму.
Так мабуть вибрали не ту,
Не та то доля, не багата,
Нічого владі з неї взяти,
І крадіям вона не гук.
Не гук про милостень довільно,
Не гук про сонце і про віру,
Не гук про щастя і тепло.
Вона страждає як всі мабуть,
Проблем не мало, бога прагнуть,
Її душа і тіло, то,
То, в що дух її так вірить,
У не зміну правил віру,
У чудове майбуття,
Здається ось воно життя.
Та як враз вона побачить, то і мигом все закладчать,
Загарбають увесь цей світ,
Світло долі те невинне,
І чудове те довкілля, яке на душу подають.
І мир і долю програють!
Жила в обшарпаній хрущівці,
У спліснявілій страхом плівці,
Згубила все, що вже було,
Й гроші впали на панелі,
І в підворотнях в інтерстеллі,
І в парадоксі близнюків…
В кротячу нору не залізла,
У червоточену не влізла,
Тобто жила у всіх проявах
Найницішим там життям.
ІІІ
Зло не плаче, зло в коморі…
А що ж зневірений помірно,
Як він дойшов до участі такої плинно?
Яким лайном він був і став?
Ніхто не бачив його темно,
У місті тім його злиденнім,
Там, де й формувався наш соціопат.
Авжеж початок був не дуже,
Хлопчина з мрією прийшов,
На розум чистий, волю, душу.
З сумлінням янгола світ цей знайшов,
Але від янгола людині не далеко,
Упасти в немічність років,
Стати нікчемою в наметі,
Бути нікчемою у сні…
Так ось він жив в поселенні маленькім,
Із батьком, мати кинула його…
Жив життям бідного, буремного гофеста,
Жив із психопатом на крилі.
Ночами батько його виганяв,
Вести йому дівчат повинних,
В народженні своїм лиш винних,
В бутті погнутим тих віть.
Після цього він в’язав,
Сина до стовба важкого,
Й дуже часто вимагав,
«Мила, дай мені тут змоги!»,
Й потім різко катував,
Душ невинних, і його, святого!
В огні прекраснім ізбавляв,
Красу їх в смолі тій чорній.
Він не навидів цей весь світ,
За його жінку, за прекрасну,
Він 300 душ там погубив,
Держав усе село в опасі,
Робив, що вздумається, хоч їв.
Одного разу, визвали туди орду законних,
Й