осіла емоційна пилюка навколо вибуху, де колись стояли Башти-Близнючки. Запобігати тероризму – завжди було основним завданням її праці, найліпшим її виправданням.
Загрозою тероризму маніпулювали, крутили-вертіли, допоки, зрештою, вона втратила майже всю віру в те, що її праця – патріотична.
– І найбільший пристрій, – мовила вона ствердним тоном. Найбільша страшилка завжди була саме в цьому – що колись комусь, хто по-справжньому ненавидить США, до рук потрапить якась ядерна зброя.
Ця темна тінь приховувала її професію від очей усього білого світу, вона зробила її такою потрібною, незважаючи на те, наскільки сильно Пересічний Громадянин прагнув вірити, що її не існує.
І таке траплялося – і не раз. Такі люди, як вона, запобігли оберненню цих випадків на загальнолюдські трагедії. Такою була угода. Дрібномасштабне жахіття проти загальнолюдської бійні.
Карстен похитав головою, і раптом у його бляклих очах застиг жах. Вона не могла не здригнутись усередині, усвідомлюючи, що це – двері номер два. Існує лише дві настільки страшні речі.
Зброя біологічна. Вона не вимовила цих слів уголос, лише ворухнула губами.
Безбарвний вираз на обличчі Карстена став відповіддю. На мить вона опустила очі, аналізуючи відповіді, розподіляючи їх на дві колонки, два списки можливостей, які мала у голові. Перша колонка: Карстен – талановитий брехун, який каже те, що, на його думку, переконає її відвідати місце, де люди краще підготувались, аби навічно позбавитись Джуліани Фортіс. Він міркував на ходу, стрімко, натискаючи на її найчутливіші кнопки.
Другий стовпчик: у когось була біологічна зброя масового знищення, і можновладці й гадки не мали, де вона й коли нею скористаються. Але вони знають того, хто знає.
Марнославство взяло своє, трішки змістивши рівновагу. Вона знала, що є особливою. Імовірно, правда, що вони не знайшли нікого краще за неї.
Утім, вона б поставила свої гроші на першу колонку.
– Джулс, я не прагну твоєї смерті, – мовив він спокійно, здогадавшись про послідовність її думок. – Якби річ була в цім, я з тобою не зв’язався б. Я не захотів би зустрічатися з тобою. Бо переконаний, що в цій своїй подобі ти маєш щонайменше шість способів напохваті, щоб мене вбити, і маєш на це цілковите право.
– Справді гадаєш, що я прийшла б лише із шістьома? – спитала вона.
Якусь мить він супився, а потім вирішив розсміятись.
– Ти висловила суть замість мене. Я не хочу смертей, Джулс. Я відверто кажу.
Він поглянув на медальйон на її шиї, а вона придушила усмішку.
І знову заговорила невимушено:
– Я хотіла б, щоб ти називав мене доктор Фортіс. Гадаю, час прізвиськ минув.
Він напнув ображений вираз.
– Я не прошу тебе мені пробачити. Для цього я мав би більше зробити.
Вона кивнула, хоча знову була з ним не згодна, а лише робила так, щоб розмова тривала.
– Я прошу тебе допомогти мені. Ні, не мені. Невинним людям, які повмирають, якщо ти не допоможеш.
– Якщо вони помруть, то не з моєї вини.
– Я