Хай живе і процвітає Росія з Україною! Росіяни з українцями неподільні!
дні, що залишилися ми їх більше не бачили… Напевно, вони лікувалися всією родиною від сонячних опіків… В принципі, покарання для неї справедливий. Але дитину шкода!
Не треба нас дурити. (Епізод другий)
На роботі Швидкої Допомоги в Москві пізньої ночі мене викликали до полковника російської армії. Він виявився уродженцем східної України, з Донбасу. Я йому лікувати напад миготливої аритмії, запобіг інфаркт. Поки я з ним якшался, його паночка-жінка все коментувала мої дії і поведінку чоловіка, як заклопотана… Вона мені цілком сповідалася. За рахунок чоловіка паночка все життя не працювала ніде ні одного дня!
Живучи в трикімнатній квартирі, в центрі Москви вона залишалася незадоволеною всім!
Ця паночка-полковничиха стала ділитися зі мною враженнями і спогадами. Як вони жили в дитинстві на Волині (Західна Україна) в хатах із земляною підлогою, разом із худобою, палили хати коров'ячим та козячим послідом, харчувалися лободою. Вона згадувала як їх розстрілювали фашисти… Під моїм гіпнозом полковничиха розговорилася і тепер сердито поглядала скоса на свого чоловіка, що приносить їй занепокоєння. Вона тикала в нього пальцем і сердито бубоніла: – Не треба нас дурити! Кожен по-своєму з розуму сходити!
От ми їх, східних, люто ненавидимо! Бо, дюже зліе! Як вовки! Поганці!
Я запитав її:
– Як це? Я вас не розумію! – Та я сама звидкеля? – з Західной України родом, а він – з Східної! – одказала його жінка. – Він теж українець! – продовжувала жінка.– Але ми їх, східних, ненавидимо! – А за що? – запитав я. – Тю! А ви не знаєте? Та тому, шо в них у промові дюже багато москальских слів! – відповіла паночка.
Гастролі цирку. (Епізод третій)
«У кого є злість, тієї своє серце ість»…
У 1993 році в Криму був з гастролями український цирк. Циркачі все з Західної України. Жили всі вони по приватних квартирах. Кілька людей жили в нашому дворі. Це були силові жонглери, акробати, клоуни..Я неодноразово з ними сидів, ми часто випивали, травили анекдоти теплими кримськими вечорами. В якийсь вечір, на тлі сильного сп'яніння (а ми пили самогон трилітровими банками в спеку!) я запропонував: – Панове! Будьма! А якщо Росію та Україну знову об'єднати!
Та додати б Болгарію, Югославію, Румунію й Грецію до купи?
Адже ми ж усі православні брати!
Я дюже переживаю за розвал СРСР! Як кинджалом по серцю! Це не діло!
На ці промови наші циркачі відповіли: – А ми вас ніколи братами не вважали!
Ще з часів Тараса Шевченка ви нас зі своїм царем обкрадали і гнобили!
А ми вас усіх годували, дармоїдів, клятих москалів!
Ви каталися на шикарних автомобілях і жили приспівуючи. Всі наші дівчини їдуть до вас працювати повіями і доглядальницями! А хлопці працюють водилами і світа білого не бачат! Ми вас ненавидимо, хоч ви і українці, а шо живете у москалів?
І їх понесло, понесло! – Так, подумав я.– Ні про яке створення єдиної держави з цими господарями не може бути й мови! Я тільки не зрозумів свою зв'язок з російським царем!
Незважаючи на цю розмову, я не раз приходив в цирк на подання з сином.