А це Луцьк. Це от Колки. Це стара мапа. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових мапах не позначено. От, – сказав він, передаючи мені мапу, – тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що в мене є, оці мапи й світлина. Це, звісно ж, небагато». «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», – сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це тоже успокоювало. «Дєд», – я знову перевів увагу на переднє сидіння й пояснив дєдові все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, мапи й героєву бабушку. «Колки?» – перепитав дєд. «Так, Колки», – сказав я. Я дуже точно переказав усі подробиці, а ше придумав пару від себе, шоб дєд лучше просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вона затягне дєда в глибоку меланхолію. «Августина», – промимрив дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Младшого-Младшого на моє місце. Він дуже вніматєльно вдивлявся у фото, поки я держав руль. Дєд притулив фотку до самого лиця, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». «Це дама, яку ми шукаємо», – вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». «Та я знаю». Але не знали ні дєд, ні я, сказав я.
Коли ми підкотили до готелю, уже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», – сказав я героєві, бо власник готелю зразу пойме, шо гість – американець. А батя казав, шо вони деруть з іностранців із надбавкою. «Чому?» – спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» «Скажи йому, хай сидить у машині, – вставив дєд, – а то вони вирахують із нього вдвоє». «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», – відповів я дєдові. «Я хотів би вийти разом із вами, – знову вставив своїх п’ять копійок герой, – щоб оглянути це місце». «Це ше нашо?» – «Просто щоб побачити, що до чого і як воно все тут». – «А зроби це після того, як ми вселимося в номери». «Ні, я хотів би зробити це зараз», – ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Що за херню він увесь час поре?!» – вибухнув дєд. «Та він хоче йти зі мною». – «Нафіга?!» – «Бо він американець». «Так мені можна увійти туди?» – знову вставив герой. Дєд обернувся до нього й сказав: «Він дає бабки. Якщо він хоче платити більше, хай платить більше». Тоді я взяв його із собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню – одна для мене й для дєда, а друга – для героя. Батя говорив, шо так буде.
Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав героєві, шоб він мовчав. «Помовч трохи», – попросив я його. «Чому?» – запитав він. «Ну, не говори», – повторив я йому вже пошепки. «Чому?» – знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше. Тссс!» Але він усе допитувався, чого не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», – сказав він. «Йому треба твої документи», – переклав я героєві. «Навіщо?» – «Дайте їх мені». – «Навіщо це?» – «Якшо ми хочемо получити комнати, він має глянути твої документи». – «Я цього не розумію». – «А тут нема шо розуміти». «Що у вас за проблеми? – спитав мене господар готелю. – У цю пору це єдиний готель, де ще є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся