раКУРС. Світлана Талан

дівчаткам у нас подобається. Ходимо гуляти в парк, на атракціони, воджу їх у кафе, на дитячі майданчики.

      – Дякую тобі, Іринко!

      – І тобі нема чого там робити. Приїжджай до нас, якось потіснимося, знайдемо тобі місце. Перечекаєш обстріли й тоді повернешся.

      – Спасибі за запрошення, але справді я не можу приїхати. Дай слухавку Лізі.

      – Альо! – чую тоненький рідний голосочок, і щемом наповнюються груди. – Хто це?

      – Лізонько, пташечко, це твоя мама. Як ти там, сонечко?

      – Добре. А коли ти до нас приїдеш?

      – Незабаром, моя ластівочко. А як там Мариночка?

      – Вона мене не слухається, – жаліється Ліза. – Не хоче сама застібати босоніжки, каже, що не вміє, а я знаю, що може, але не хоче.

      – Ти їй допомагай, ти ж старшенька.

      – Я їй так і кажу, але вона все одно не слухається, каже, щоб не командувала.

      – Можеш дати їй слухавку?

      – Даю.

      – Мамо, я скучила за тобою! – чую одразу від молодшої доньки.

      – Я також сумую за вами, – кажу їй. – Мариночко, ти повинна слухатися Лізу й не сваритися з нею. Зрозуміла?

      – Ага. Буду слухатися. Тоді ти приїдеш за нами? Я хочу додому!

      – Донечко, я незабаром приїду, але ти, будь ласка, будь чемною дівчинкою.

      – Буду! – обіцяє маленький неслух.

      Я кажу кумі, що незабаром заберу дітей, хоча ще не знаю, куди їх прилаштувати, бо сюди привезти не можна. Лягаю на ліжко, зажмурююсь – і мої пташенята стоять перед очима. Діти схожі на мене, і це добре. І не тому, що вважаю себе гарною, а тому, що вони не будуть щоразу нагадувати мені про своїх батьків. Кожного чоловіка, від якого народила дитину, я кохала, а зараз розумію, що є незграбою не лише на кухні, а й у житті. Навколо стріляють, на вулицях блокпости, п’яні люди зі зброєю, а жоден із них не зателефонував, не поцікавився долею своїх дітей. Цікаво, де вони зараз? На чиєму боці? Лишились у місті чи дременули звідси? І чому я їх згадала? Кажуть, що таке буває, коли про тебе хтось думає. Можливо, і так, але вони не варті навіть того, щоб про них згадувати, хіба що варто подякувати за тих пташенят, які сумують за мною й чекають на мене.