період діяльності Центральної Ради. Зміни в організації війська були скоріше косметичні – наприклад, на початку червня 1918 р. замість назв за регіоном розташування корпуси отримали номери [документ № 2-1-1]. Лише у вересні 1918 р. було зменшено кількість полків у кожній пішій дивізії та легкій гарматній бригаді з 4 до 3[72] та зроблено інші невеликі зміни в організації частин.
Відносно спокійний час дозволив завершити формування реєстру кадрових частин[73], відпрацювати їх штати і ще багато дрібних деталей організації, постачання, військового судочинства, підготовки кадрів та інших питань, які є не менш важливими для нормальної діяльності війська, ніж визначення кількості корпусів та дивізій. Наприклад, протягом літа 1918 р. через Раду Міністрів було проведено пенсійний статут армії та різні закони щодо військової служби (серед них закон від 24 липня 1918 р. про загальну військову повинність), організовано військове судочинство, реорганізовано військово-санітарну службу та інтендантуру (серед іншого Головний інтендант став 2-м товаришем (заступником) Військового Міністра, що свідчить про те значення, яке нове керівництво приділяло організації постачання в армії)[74].
Військовий міністр Української Держави генеральний бунчужний О. Рогоза з українськими та німецькими офіцерами
Відповідно до «Законів про тимчасовий державний устрій України», «Верховним Воєводою Української Армії і Фльоти» був Гетьман. Центральним органом виконавчої влади, на який було покладено безпосередню роботу з розбудови збройних сил Української Держави – Української Армії, було Військове Міністерство, що складалося з 13 Штабів та Управлінь[75]. Організація збройних сил ґрунтувалася на територіальному принципі. Згідно з планом організації Української Армії, остаточно ухваленим у середині вересня 1918 р. Радою Міністрів, територія держави поділялася на 8 корпусних районів у складі двох дивізійних округів[76].
Проте, попри великий масив документів щодо військового будівництва, які збереглися, досягнення у цій сфері були не такими вагомими, як може видатися на перший погляд. По-перше, на той час перспектива появи в Української Держави могутньої армії не відповідала інтересам Німеччини та Австро-Угорщини, які намагались максимально сповільнити роботу з формування українського війська. По-друге, «від логічних… досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась „дистанція величезного розміру“»[77]. Так, протягом шести місяців організаційної праці Військове Міністерство Української Держави не спромоглося зробити головного: на листопад 1918 р. кадри Української Армії досі не були повністю сформовані[78]. Незважаючи на велику кількість старшин, які перебували в Україні, у частинах їх дуже не вистачало. Ще гірша справа була з підстаршинами,