III – ГОЛОДНЕ ВИТТЯ
День почався вдало. За ніч вони не втратили жодного собаки і з цим вирушили у дорогу, в якій їх супроводжувала тиша, морок, студінь та містичні духи північного сяйва. Білл, здавалося, забув про своє погане передчуття, яке охопило його минулої ночі, і навіть весело бавився з собаками, коли опівдні сани перекинулися на несприятливій частині їхнього маршруту.
Почався страшенний безлад. Сани лежали дном догори, затиснуті між деревом та великим каменем і їм довелося розпрягти собак, щоб розправити сплутану упряж. Люди нахилилися над саньми, намагаючись їх перевернути, як раптом Генрі помітив, що Одновухий потроху відходить від них.
– До мене, Одновухий! – закричав він, випроставшись та повернувшись до собаки.
Та той кинувся тікати геть, тягнучи за собою посторонки. І там, де вони недавно проїхали, стояла вона – вовчиця, і чекала на нього. Коли він до неї наблизився, то раптово нашорошився. Стривожившись, він уповільнив біг і покрокував, а потім зупинився. Він нашорошено та невпевнено її розглядав, але при цьому розглядав із захопленням. Вона, здавалось, посміхнулася йому, показавши свої зуби, скоріше заграючи, аніж залякуючи. Вовчиця грайливо підійшла до нього на декілька кроків і зупинилася. Нашорошивши вуха та піднявши хвіст, все ще невпевнено та обережно, Одновухий потягнувся до неї злегка піднесеною головою.
Він спробував обнюхати її, але вона грайливо відскочила назад. Кожного разу, коли він підступав, вона відстрибувала він нього. Крок за кроком, вона заманювала його і віддаляла від людей, які могли захистити. Раптом, наче невиразний сигнал тривоги промайнув в його свідомості і, повернувши голову, він поглянув на своїх побратимів та двох людей, які кликали його.
Та які б думки не зароджувались в його голові, їх розвіяла вовчиця; приблизившись до нього, вона швидко понюхала його ніс до носа, а потім знову заходилася грайливо вабити за собою.
Тим часом, Білл згадав про рушницю, але вона лежала під перекинутими саньми і до того часу, як вони з Генрі дістали його, Одновухий і вовчиця вже стояли занадто близько один до одного, а відстань для пострілу була занадто великою.
Коли Одновухий усвідомив свою помилку, було занадто пізно. Ще не розібравши як слід, що відбувається, люди побачили, як він розвернувся і кинувся бігти назад до них. Наступної миті вони побачили, як по снігу мчить дюжина худих, сірих вовків. Вони бігли перпендикулярно дорозі, відрізаючи Одновухому шлях до відступу. Тієї самої миті грайливість вовчиці розвіялась. Заричавши, вона накинулась на Одновухого. Він відштовхнув її плечем і, незважаючи на те, що шлях до відступу було перекрито, він все-таки намірявся дістатися саней, змінивши свій курс в надії добігти до них в обхідну. Кожної миті вовків з’являлося дедалі більше і вони приєднувалися до погоні. Вовчиця бігла на відстані стрибка від Одновухого та не збавляла ходу.
– Куди ти зібрався? – раптом запитав Генрі, схопивши свого товариша за руку.
Білл вирвався.
– Я цього не потерплю, – сказав