махнув рукою. – Завжди радий. Звертайтеся.
– Чашка кави, звісно, не буде гідною платою, але я все-таки ризикну…
– Кави не п’ю, – мовив, ніяковіючи.
– Знайдемо й чай, – запевнила Дарина.
– Я б з радістю, – почав хвилюватися, – але… іншим разом. Поспішаю.
– А він буде? – стурбовано запитала дівчина.
Збрехати не вийде, відчув професор.
– Упевнений, – мовив несміливо.
– Мені здалося, – посерйознішала Дарина, – що ви належите до тих, хто вміє тримати слово.
Відчув заборонений удар. Але усвідомлення не послабило його сили. Довелося стерпіти. Ледь не заскреготівши зубами.
– У мене є ваш телефон, а у вас – мій, – сказав, дивлячись не на дівчину, а крізь неї. – Думаю, це серйозна запорука…
– Домовились, – обірвала дівчина. У голосі бриніла віра, що витискала образу.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Навіть крізь товщу міцної сталі відчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотілося теж. Мав ще кілька секунд, щоб натиснути кнопку дзвінка. Сказати, що все-таки від чаю не відмовиться. Але… Не цього разу.
На вулиці зателефонував Бондаренкові. Той відгукнувся одразу.
– Цікавить мене, Сергійчику, людинка одна. Колишній залицяльник Ольги Довгань. Такий собі Андрій Ведмедеря. Правда, ніякої Ольги Довгань тоді ще не було, а була, як ти знаєш, тільки Оля Вовчанська. Дарина розповіла мені, що між ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потім, правда, згасла. Найімовірніше – з ініціативи Ольги, бо чоловік цей і досі одинакує. Живе самітником. Працює лісником. Цікаво дізнатися про нього більше. Від лісника та лісу і до вовка недалеко. До того ж зі слів Ольжиної подруги, він тільки лісом і живе. Ось так: і лісом, і в лісі. Та й убити погрожував, коли дівчина розірвала з ним стосунки. Зможеш пробити?
– Неможливого для нас немає нічого. Майже.
– І бажано дізнатися, де він був на момент убивства.
– Я ж сказав «майже».
– Повтори ще раз, бо не розчув…
– Дозвольте виконувати? – прогримів Бондаренко.
– А де ж удар підбора об підбор?
– Телефон далеко від них.
– Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.
– Уже біжу, mon general.
Люба Асікс завелася з півоберта. Схоже, їй подобалося підкорятися. А Лисиці подобалося, що їй подобалося.
Коли виїхав на Кільцеву, задзвонив телефон.
– Алло, – відразу з’єднався з Бондаренком.
– Запиши номер. – Головред ніби одержав гран-прі на конкурсі «Містер лаконічність і діловитість». – Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишній вовчатник. Старенький, правда, але як інформатор не розчарує. Поїдеш до нього ставати експертом з вовків. Це тобі зараз потрібніше за повітря.
– А чи не часто ти почав керувати моїм життям? – напівжартома поцікавився Богдан.
– По-моєму, якраз у дозволених межах. Я ж твій начальник.
– Швидко до ролі шефа призвичаївся.
– А чого тягнути? Таланту