важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте відразу ж додав:
– Із чоловіком.
Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:
– Тільки не говори, що тамтешні мешканці відразу ж почали пліткувати про вовкулаку.
– А навіщо? – крізь щирий сум посміхнувся головред. – Ти й сам це зрозумів.
– Але ж це відверта маячня? – Професор єхидно посміхнувся й розвів руки. – Який перевертень? Цього не може бути.
– Може, й не може, – погодився Бондаренко. – А може, – й може.
– Ну, ти даєш, Сергійку! – заводився Лисиця. – Уже хто-хто, а ти, як мені здавалося, на таку єресь не здатний.
– Вибач, пане професоре, не виправдав. – Головред, схоже, не поспішав переймати віру співрозмовника. Він звівся й приніс чашки, з яких усе ще парувало. – Тільки я за своє журналістське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-які, навіть найбезглуздіші припущення, якось не маю права чи що… І довіряю тільки фактам. Тільки їх звик аналізувати. І повідомляти про результати читачам. Тому дивися. – Поклав перед професором документ. Узяв олівець, щоб використовувати його, як указку. – Ось копія висновку експертів. Тут усе чітко, без сентиментів, написано. Численні укуси вовка, плюс його шерсть. А тут – про статевий контакт.
Богдан, як зомбі, стежив за рухами олівця й усе ще нічого не розумів.
– А ось, – головред поклав новий бюрократичний папірець, – довідка з обласного лісництва. Ніяких вовків. Вони для наших країв, виявляється, велика рідкість. Якщо не більше. Ну? Що скажеш тепер?
– А що я можу сказати? – знизав плечима. – Нехай міліція говорить. Це її компетенція.
– Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, – з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив із чашки. Вираз обличчя відразу ж змінився: зелений чай без цукру – напій не для аматорів, а… для професіоналів.
Помітивши це, Богдан посміхнувся й порадив:
– А ти медку додай.
– Отруїти мене хочеш? – скривленим фейсом запитав головред.
– Навпаки, – знову посміхнувся Лисиця. – Усе корисне – несмачне, а все смачне – некорисне. Запам’ятай, сину мій.
– Та ну його, – відставив чашку роздратовано.
– То що там про понти? – нагадав Лисиця і з награною насолодою відпив. Бондаренко мимоволі поморщи вся.
– Та, кажу, уся ота твоя «компетенція міліції» – суцільні понти. Вона відхреститься від усього в прямому й переносному розумінні. І, до речі, від кого я про цю компетенцію чую? Від людини, що вирахувала Естета в Україні[2] й Дарувальника Перснів у Франції?[3] Від людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивніших і найнеможливіших фактів? І перевіряти їх ще і ще? Що з тобою, «пане детектив»? Чи ти це?
– Нічого особливого, – відповів Лисиця. – Просто, по-перше, – щодо вовкулаків – це відверта нісенітниця, елементарна маячня. По-друге – я не детектив, а так –