бачу, вам відомі всі засоби домашнього лікування, – сміючись, сказав доктор Ґрем. Він підвівся: – Як ваше коліно? Не дуже болить?
– Ні, я почуваюся з ним набагато краще, значно краще.
– Навряд чи ми вгадаємо, що тут більше допомогло, природа чи мої пігулки, – сказав доктор Ґрем. – Пробачте, що я не зміг допомогти вам більше.
– Але ви були дуже добрим до мене – мені соромно, що я забрала у вас стільки часу. Ви сказали, що в гамані майора були якісь фотографії?
– О, так, одна дуже давня, де майор був знятий верхи на поні під час гри в поло, а на другій він наступив ногою на вбитого тигра. Було ще кілька таких світлин, що зберігали пам’ять про його молодість. Але я переглянув їх дуже пильно, повірте, і серед них не було фотографії вашого небожа, такої, яку ви мені описали.
– О, я не сумніваюся, що ви дивилися дуже пильно, мені просто стало цікаво. Ми всі схильні зберігати всілякі дивні дрібнички зі свого минулого…
– Свої давні скарби, – сказав лікар, усміхаючись.
Він попрощався й пішов.
Міс Марпл залишилася, замислено дивлячись на пальми та море. Протягом кількох хвилин вона не звертала уваги на своє плетиво. У неї був тепер факт. Вона мусила подумати про цей факт і про те, що він міг означати. Фото, яке майор дістав зі свого гамана й так швидко запхав назад, не знайшлося там по його смерті. То була не така річ, яку майор міг би викинути. Він засунув її до свого гамана, і вона мусила бути в його гамані, коли він помер. Гроші хтось міг би вкрасти, але ніхто не став би красти фотографію. Якщо тільки в когось не було вагомих причин, щоб так зробити…
Вираз обличчя в міс Марпл був суворий. Вона мусила ухвалити рішення. Залишить вона чи не залишить майора Полґрейва спокійно лежати в його могилі? Чи не буде найліпше так і зробити? Вона процитувала, важко переводячи подих: «Тепер Дункан навіки заснув. Життя лихоманка минула»[2]. Ніщо вже не може завдати болю майорові Полґрейву. Він подався туди, де жодна небезпека його не дістане. Чи було лише збігом обставин, що він помер саме в минулу ніч? Чи це відбулося не випадково? Лікарі сприймають смерть старої людини дуже легко. А надто якщо в її кімнаті знаходять пляшечку з пігулками, що їх люди з високим тиском повинні приймати щодня, поки вони живуть на світі. Але якщо хтось витяг фотографію з майорового гамана, та ж таки людина могла занести до його кімнати пляшечку з пігулками. Щодо неї, то вона жодного разу не бачила, щоб майор приймав пігулки. І про свій кров’яний тиск він ніколи з нею не розмовляв. Єдине, що він дозволяв собі говорити про своє здоров’я, було визнання: «Я вже не такий молодий, яким був». Іноді він трохи засапувався, дихав якимсь трохи астматичним диханням, але чогось серйознішого за ним вона не помічала. Але хтось згадав про те, що в майора був високий кров’яний тиск. Молі? Міс Прескот? Вона не могла пригадати.
Міс Марпл зітхнула, а тоді стала втішати себе словами, які вона не промовляла вголос: «Ну ж бо, Джейн, чого ти там собі навигадувала? Чи маєш ти якусь реальну основу, щоб оперти на неї свої міркування та здогади?»
Вона простежила, крок