приєднався до квартету Гілінґдонів – Дайсонів.
– Тепер про тих людей, – мовила міс Прескот, без потреби знизивши голос, бо він однаково не був чутний через гуркіт і брязкіт шумового оркестру.
– Я саме збиралася запитати у вас про них.
– Вони були тут торік. Вони щороку по три місяці живуть у Вест-Індії, оселяючись на різних островах. Високий чоловік – то полковник Гілінґдон, а темноволоса жінка – його дружина, вони ботаніки. Інші двоє, містер і місіс Ґреґорі Дайсон, – американці. Він пише про метеликів, якщо не помиляюся. Й усі четверо цікавляться птахами.
– Так приємно, коли люди мають хобі на свіжому повітрі, – добродушно промовив канонік Прескот.
– Думаю, їм би не сподобалося, що ти назвав їхнє захоплення хобі, Джеремі, – сказала його сестра. – Вони друкують свої статті в журналах «Нешнел Джіоґрефік» та «Роял Ортікалчерел Джорнел». Вони сприймають себе дуже серйозно.
Гучний вибух сміху долинув від столу, на який вони дивилися. Він був настільки гучний, що перекрив брязкіт шумового оркестру. Ґреґорі Дайсон відхилився назад на своєму стільці й бив кулаком по столу, його дружина протестувала, а майор Полґрейв осушив свій келих і, схоже, аплодував.
У цю мить їх навряд чи можна було назвати людьми, які сприймають себе серйозно.
– Майорові Полґрейву не слід так багато пити, – сердито зауважила міс Прескот. – У нього високий кров’яний тиск.
На стіл принесли нову порцію пуншів.
– Так добре розібратися в усьому, – сказала міс Марпл. – Коли я зустрілася сьогодні з ними пополудні, то не була певна, хто з ким одружений.
На хвилину запала мовчанка. Міс Прескот сухо кахикнула і сказала:
– Ну, а щодо цього…
– Джоун, – урвав її канонік тоном, у якому чувся докір. – Може, було б краще, якби на цьому ти зупинилася.
– Знаєш, Джеремі, я нічого особливого й не хотіла сказати. Але ж ти сам повинен пам’ятати, як торік невідомо з якої причини – я й справді не розумію чому – ми подумали, що місіс Дайсон – це місіс Гілінґдон, поки хтось не сказав нам, що вона не була нею.
– Можна тільки подивуватися, як у людей іноді виникають хибні уявлення, – невинним тоном промовила міс Марпл.
Її погляд на мить зустрівся з поглядом міс Прескот. Іскра жіночого взаєморозуміння пробігла між ними.
Чоловік, наділений тоншим розумінням, аніж канонік Прескот, напевне відчув би, що він зайвий у цій розмові.
Жінки обмінялися ще одним сигнальним поглядом. Він промовляв не менш виразно, аніж якби були сказані відповідні слова: «Якось іншим разом…»
– Містер Дайсон називає свою дружину «Лакі»[1].
– Це її справжнє ім’я чи прізвисько? – запитала міс Марпл. – Навряд чи це її справжнє ім’я.
– Я його запитував, – сказав канонік. – Він сказав, що називає її Лакі, бо вона принесла йому щастя. Якщо він втратить її, – сказав він, – то втратить і своє щастя. Гарно сказано, чи не так?
– Він дуже любить пожартувати, – зауважила