один, я другий та й будем войдуватися тими мішками, рівною, мовляв, зброєю.
– Ну, як так, то ще нехай, – погодився Санчо. – У такій бійці ран не буде, хіба порох один з одного повибиваємо.
– Так-то воно, та не зовсім, – сказав Лісовий джура. – У ті мішки, щоб їх вітром не занесло, треба вкинути по півдесятку гладеньких камінців-круглячків, і завважки щоб однакові були; так будемо собі мішкуватись без будь-якої шкоди й невигоди.
– Ого, батькові моєму царство небесне! – гукнув Санчо. – Оце так м’якота буде, не кажи ти хутро цибулине або клоччя бавовняне, щоб лоби нам не потрощились, маслаки не поламались… Та напхайте туди і шовковиння, добродію, а я все ’дно битися не буду: нехай там пани наші борються, то їхня річ, а ми собі пиймо та жиймо, поки живеться. Настане той час-година, то життя наше й само урветься; на яке ж лихо нам тую годину приспішати, зеленцем недоспілим без пори додолу гупати?
– Ви там що не кажіть, – наполягав Лісовий джура, – а нам таки хоть із півгодини випадає подубаситись.
– Ба ні, – заперечив Санчо. – Де видано бути таким нечемним і невдячним, щоб заводити бійку за невинного Бога, з ким оце пив і їв? Та ще як не маєш гніву, ні досади, то якої холери й сікатись?
– Ну, цьому лихові легко зарадити, – відповів Лісовий джура. – От візьму підійду нишком до вашеці і вріжу два чи три ляпаси, що ви й ногами вкриєтесь. Отут уже хоть би гнів ваш як бабак спав, то я його таки розбуджу.
– А на ті хитрощі є в мене незгірші мудрощі, – сказав Санчо. – Не встигне вашець мого гніву розбудити, як я ваш добрим дубцем навіки присплю (хіба на тім світі прокинеться); бо не такий я єсть чоловік, щоб хто мене лящами годував. А найкраще нехай кождий свого глядить і сам свій гнів присипляє, бо чужа душа – темний ліс, хто йде по вовну, той часом стриженим вертає, а Бог благословив мир і прокляв війну; кажуть, що як кота задражнять, і зацькують, і заженуть у тісний кут, то він стає левом, а я ж таки чоловік, то бозна-ким можу стати. Отож остерігаю і варую вас, пане джуро, що все зло і лихо, що з нашої суперечки постати має, окошиться на вашій милості.
– Гаразд, – відповів Лісовий джура. – Дасть Бог день, то, казав сліпий, видно буде.
Тим часом у вітті дерев обізвалась безліченна безліч пташок різноперих; розмаїтими веселими співами ніби вітали вони й віншували молодесеньку зорю світовую, що появила свій гожий вид між брам та кружґанків сходу, струшуючи з кучерів своїх міріади краплистих перел; купалися зела в любій тій волозі і самі, здавалось, пінились та шумували дрібнісіньким білим бісером; верби струменіли духмяною манною, кринички сміялись, потоки жебоніли, гаї раділи, й пишалися луки у вранішнім сяйві. Заледве світло денне дозволило розрізняти гаразд предмети, як Санчові впав у око найперше ніс Лісового джури, не ніс, а носяра, що тінь од нього застилала, сказав би, все тіло. Те велетенське нюхало, перехняблене на половині, звисало нижче рота пальців на два чи три, все було в бородавках, а на колір синяве, мов баклажан. Як загледів Санчо тую пику, спотворену бородавистою