Вбивство у «Східному експресі». Аґата Крісті

та підняв щось із підлоги.

      То був маленький квадратик батисту, дуже вишуканий. На кутику вишита монограма «Н».

      – Жіноча хустинка, – сказав лікар. – Наш друг chef de train мав рацію. Тут замішана жінка.

      – А як зручно вона залишила цю хустинку! – зауважив Пуаро. – Саме так, як буває в книжках чи у фільмах. А щоб полегшити нам життя, її позначено ініціалами.

      – Яка удача! – вигукнув лікар.

      – Справді? – спитав Пуаро.

      Щось у його тоні здивувало лікаря.

      Але перш ніж він наважився попросити пояснити, Пуаро знову різко нагнувся. Цього разу на його долоні був йоржик для чистки люльки.

      – Може, це власність Ретчетта? – припустив лікар.

      У кишені не було ні люльки, ні тютюну, ані кисета.

      – Отже, це зачіпка.

      – О, безсумнівно. І знову ж, упустили якнайзручніше. Зверніть увагу, цього разу зачіпка вказує на чоловіка! Не можна поскаржитися на відсутність зачіпок у цій справі. Таких зачіпок аж надлишок. До речі, що ви зробили зі знаряддям убивства?

      – Я не знайшов його. Убивця, напевно, прихопив із собою.

      – Цікаво, чому, – замислився Пуаро.

      – Ах! – Лікар обережно оглядав вміст кишень піжамної сорочки покійника. – Цього я не помітив, – сказав він. – Я розстебнув сорочку й відразу ж відгорнув назад.

      З нагрудної кишені він витягнув золотий годинник. Корпус був сильно погнутий, а стрілки вказували на чверть по першій.

      – Бачите?! – палко викрикнув доктор Константін. – У нас є час вбивства. Це збігається з моїми розрахунками. Я ж казав, що це було зроблено між північчю та другою ранку, імовірно, близько першої, хоча важко бути абсолютно впевненим у такій ситуації. Eh bien, ось і підтвердження. Чверть на другу. Час вчинення злочину.

      – Так, це можливо. Звичайно, це можливо.

      Лікар зацікавлено глянув на нього.

      – Вибачте, мсьє Пуаро, але я не зовсім розумію вас.

      – Я й сам не розумію, – сказав Пуаро. – Я абсолютно нічого не розумію, і, як ви помітили, це мене непокоїть.

      Він зітхнув і схилився над невеличким столиком, розглядаючи обвуглений клаптик паперу. Він пробурмотів собі під ніс:

      – А тепер мені потрібна старомодна коробка для дамських капелюшків.

      Доктор Константін не знав, як розуміти це дивне прохання. У всякому разі, Пуаро не дав йому часу запитати. Відчинивши двері в коридор, він покликав провідника.