також. Тобто я їду в Лозанну, де маю деякі справи. Гадаю, ви вибрали «Симплон-Схід»?
– Так. Щойно попросив замовити мені купе в спальному вагоні. Я планував залишитися тут на кілька днів, але отримав телеграму, що змусила мене повернутися до Англії у терміновій справі.
– О! – зітхнув мсьє Бук. – Les affaires – les affaires![15] Але ви зараз на вершині кар’єри, mon vieux!
– Ну, можливо, чогось я і досягнув, – Еркюль Пуаро намагався здаватися скромним, але йому це явно не вдалося.
Бук засміявся.
– Побачимося пізніше, – сказав він.
Еркюль Пуаро зосередився на тому, щоб не намочити в супі свої вуса.
Виконавши це складне завдання й очікуючи наступну страву, він роззирнувся. У ресторані сиділо шестеро осіб, та з них тільки дві привернули до себе увагу Еркюля Пуаро.
Ті двоє сиділи за столиком неподалік. Молодший був приємним чоловіком років тридцяти, безсумнівно, американцем. Власне, то його компаньйон привернув увагу маленького детектива.
Чоловіку було років шістдесят-сімдесят. Віддалік він скидався на доброзичливого філантропа. Трохи лисувата голова, опукле чоло, рот, що, усміхаючись, оголював дуже білі вставні зуби – усе, здавалося, промовляло на користь душевної людини. Лише очі заперечували це припущення: маленькі, глибоко посаджені й хитрі. І ще дещо. Коли той чоловік, щось зауважуючи своєму молодому компаньйону, оглянув кімнату, його очі на хвильку зупинилися на Пуаро, і в них промайнули дивна ворожість і неприродна напруженість.
Тоді він підвівся.
– Сплати рахунок, Гекторе, – сказав він.
Його голос був трохи хрипкий. Тембр дивний, м’який, загрозливий.
Коли Пуаро в барі приєднався до свого друга Бука, ті двійко чоловіків якраз покидали готель. Їм знесли багаж. Молодший наглядав за процесом. У той момент він відчинив скляні двері та сказав:
– Усе готове, містере Ретчетт.
Літній чоловік щось схвально буркнув і вийшов.
– Eh bien, – сказав Пуаро. – Ну, що ви думаєте про цих двох?
– Американці, – сказав мсьє Бук.
– Безсумнівно, американці. Але я запитую про їхні особисті якості.
– Молодший, здається, досить приємний.
– А інший?
– Чесно кажучи, мій любий друже, я б ним не переймався. Він справив на мене неприємне враження. А на вас?
Еркюль Пуаро на мить задумався, перш ніж відповів:
– Коли він проходив повз мене в ресторані, – сказав він нарешті, – у мене склалося дивне враження. Начебто дикий звір, хижак, – так, саме хижак, – пройшов повз мене!
– І все ж, поза всяким сумнівом, вигляд у нього респектабельний.
– Prècisèment![16] Його тіло – клітка – начебто респектабельне, але з-за ґрат проглядає дикий звір.
– У вас яскрава уява, mon vieux, – заявив мсьє Бук.
– Цілком можливо. Але я не можу позбутися відчуття, що саме зло пройшло поруч зі мною.
– Ви про того достойного джентльмена з Америки?
– Про того достойного джентльмена з Америки.
– Гаразд, – бадьоро сказав мсьє Бук. – Цілком можливо. У світі стільки зла.
У цей момент відчинилися двері, увійшов портьє та попрямував