запросив свого друга зайняти порожнє місце навпроти нього. Пуаро сів і незабаром виявив, що опинився у вигідній позиції за столиком, за яким обслуговували першочергово і пригощали добірними стравами. Їжа була надзвичайно смачна.
Лише тоді, коли вони насолоджувалися ніжним вершковим сиром, мсьє Бук дозволив собі перейти до духовної поживи. Він досяг тієї стадії ситості, коли людина любить пофілософувати.
– Ах! – зітхнув він. – Якби я вмів писати так, як Бальзак! Я б описав усе це. – Він обвів рукою навколо.
– А це ідея, справді, – сказав Пуаро.
– О, ви згодні? Про це ще не писали, правда? І все ж тут присутня романтика, мій друже. Навколо нас – люди різного соціального становища, різних національностей, різних вікових груп. Три дні ці люди, незнайомці одне для одного, житимуть разом. Вони спатимуть та їстимуть під одним дахом, вони не зможуть уникнути одне одного. І через три дні вони розійдуться, підуть своїми дорогами і ніколи вже не зустрінуться.
– І все ж, – сказав Пуаро, – припустімо, що якийсь нещасний випадок…
– О ні, друже…
– Погоджуюся, з вашої точки зору, то було б прикро. Проте хоча б на мить уявімо таке. Тоді, можливо, усіх цих людей поєднає смерть.
– Ще трохи вина, – сказав мсьє Бук, швидко наповнюючи келих. – Ви пригнічені, мій любий друже. Це, напевно, через травлення.
– Це правда, – погодився Пуаро, – їжа в Сирії, напевно, не надто годилась для мого шлунка.
Він зробив ковточок вина. Потім, відхилившись на спинку, замислено пробіг поглядом по вагону-ресторану. Там було тринадцять пасажирів, і, як зазначав мсьє Бук, вони належали до різних національностей і соціальних верств. Він заходився їх вивчати.
За столиком навпроти сиділо троє чоловіків. Він припустив, що ті подорожують на самоті, і безпомилковий інстинкт персоналу ресторану визначив це і посадовив їх за один столик. Кремезний смаглявий італієць з ентузіазмом длубався в зубах. Навпроти нього сидів худорлявий охайний англієць з непроникним, несхвальним виразом досвідченого служника. Поруч з англійцем був огрядний американець у крикливому костюмі – можливо, комівояжер.
– Тут головне – розмах, – викрикнув він гугнявим голосом.
Італієць витяг зубочистку із зубів, щоб вільно нею жестикулювати.
– Певна річ, – відповів він. – Ось те, про що я кажу весь час.
Англієць подивився у вікно і закашлявся.
Пуаро відвів від них погляд.
За невеличким столиком, надто виструнчившись, сиділа одна з найпотворніших дам, які доводилося бачити Пуаро. Це була неординарна повторність – вона швидше зачаровувала, ніж відштовхувала. Дама сиділа прямо, як струна. Її шию оповивала низка величезних перлин, які, хоча здавалося, що це неможливо, були справжніми. Пальці рук вкриті перснями. На плечах – накинута соболева шуба. Крихітний, дорогий чорний ток жахливо не пасував до жовтуватого жаб’ячого лиця під ним.
Вона саме зверталася до офіціанта чітким, ґречним, але абсолютно владним тоном:
– Будьте ласкаві принести в моє купе пляшку мінеральної води та велику склянку апельсинового соку. І переконайтеся, що сьогодні на вечерю