табличкою з написом «Кабінет БІОЛОГІЇ» Юрко чорним Діминим маркером великими літерами написав:
Хай знають.
2
Поступово, з плином часу та навчання Банзай знайомився зі всім тим так званим «викладацьким колективом».
Він запізнався зі вчителем української мови та літератури, паном Лісуном, який мав вигляд стовідсоткового гоміка, та з його дружиною, вчителькою мови та літератури – панею Полісункою, котра виглядала, як стовідсоткова лесбіянка. Якимось дивним чином разом вони складали досить непогану пару.
Він познайомився з Держиславою Черевухою, маленькою засушеною, наче мертвий горобець на стриху, старушенцією, викладачкою світової культури. Вона була сивою, але малювалася на фіолетово, щоб бути схожою на Мальвіну. У її класі на стіні висіла велика репродукція, гарна, щоб не сказати, – чарівна. Під репродукцією писало:
І справді, два псиська розляглися на снігу й ліниво поглядали на отой засніжений фіорд Кандердлуарссук. Пані Слава дуже любила своїх песиків і казала, що той зліва – це Еріх, а справа – Марія. Якось Банзай мав необережність похвалити її колекцію поштівок різних класиків та імпресіоністів. Пані Держислава впала в екзальтацію, властиву лише дуже відданим колекціонерам, і сказала, що у неї вдома є рівно 3427 поштівок, ні однією не менше, і вона нізащо не понесе їх на продаж, навіть якщо в хаті не буде ані крихти хліба й жодного тома Еріха Марії Ремарка. Майже щодня вона приносила йому папки поштівок і щоразу нагадувала, щоб він прийшов ще й завтра, бо тоді вона принесе ЩЕ БІЛЬШЕ нових, справді раритетних карточок, які в цілому коледжі належно можуть оцінити лише вони двоє. Банзай справді приходив наступного дня, переглядав чергову спухлу від поштівок течку, з якої навсібіч стирчали Моне, Тулуз-Лотреки, Деґа та Ван-Ґоґи. Натомість він отримував різні цікаві книжечки для читання у вільну хвилю. У пані Держислави був дуже файний кіт – чорний худезний вуличний волоцюга, який, кажуть, мешкав у коледжі ще до приходу великих людей з-за гір. Старенька вчителька стверджувала на повному серйозі, що іноді, будучи в доброму гуморі, кіт розмовляє. Звали кота Василем.
До слова, пані Слава також запрошувала його на чай з печивом (не кава – у неї тиски). Банзай уже вкотре здивувався: усі так запрошують одне одного, а самі лишаються на місці й п’ють свою подать на самоті.
Ще коледж мав власного письменника, за професією – вчителя географії. Усі свої графоманські дітища (серед них «Її рота ворота, оченят її блиск», «Я йду від тебе, моя мила», гіт графоманського сезону «У пошуках незайманки» та реакційний памфлет, що приніс йому популярність, – «Буржуа з печери Кро-Маньйон») цей імпозантний пан («Дзвін»: «Мабуть, найперспективніший автор, доступний сприйманню не лише старшому, збагаченому духовно поколінню, але й молоді»; «Плерома»: «Кічмен № 1 на теренах Галіції та Лодомерії») підписував майже власним іменем: Вітайль Ханигін-Тичинда. Він говорив, у силу власної гаркавості,