я практично не запам’ятав. Френсіс особливо не гнав: він водив охайно, на відміну від Генрі, котрий нерозважливо літав по дорогах, до того ж не вирізняючись добрим зором. Нічний вітер у чуприні, їхня нерозбірлива бесіда, пісні по радіо – все перемішалось і затуманилось у моїх снах. Здавалося, ми тільки від’їхали, як раптом я відзначив тишу навколо й руку Камілли на плечі.
– Прокидайся. Ми на місці.
Як слід не прочунявши, усе ще вві сні, я не міг зрозуміти, де опинився, і помотав головою, намагаючись вирівнятися в кріслі. По щоці текла слина, і я стер її тильним боком долоні.
– Прийшов до тями?
– Так, – збрехав я. Навколо було хоч в око стрель, нічого не роздивитися. Врешті мої пальці натрапили на дверну ручку, і тільки коли я вилазив із машини, з-за хмари вигулькнув місяць і стало видно будинок. Він був неперевершений. Його чорнильний силует із маленькими баштами, шпичаками та «вдовиним майданчиком»[54] на даху різко проступав на тлі неба.
– Боже! – вирвалося в мене.
Френсіс стояв поруч, але я його не помічав, аж доки він не заговорив. Від близькості його голосу я аж підскочив.
– Уночі його насправді складно роздивитися.
– То він твій?
Він розсміявся.
– Ні. Належить моїй тітці. Він для неї завеликий, але продавати відмовляється. Вона з моїми кузенами гостює тут улітку, а протягом решти року в домі буває лише сторож.
У вестибюлі панував солодкуватий несвіжий запах і підсліпуватий морок, так що здавалося, ніби він освітлюється старими газовими лампами. На стінах розкинулося павутиння тіней від пальм у горщиках, а стелі зринали на таку висоту, що в мене від наших спотворених тіней, які тікали вгору, паморочилося в голові. У глибині будинку хтось грав на фортепіано. У глибокій перспективі десь попереду щезали ряди понурих фотографій та портретів у золочених рамах, що прикрашали стіни цього переднього покою.
– Тут страхітливо тхне, – пояснив Френсіс. – Тому завтра, якщо випогодиться, ми все це провітримо. У Банні від цього пороху може розігратися напад астми… А це моя прабабуся, – Абернаті пальцем тицьнув у світлину, яка, він помітив, привабила мою увагу. – Поруч із нею – рідний брат. Сердега сів на «Титанік». Його тенісну ракетку виловили в Північній Атлантиці через три тижні.
– Гайда подивишся на бібліотеку, – промовила Камілла.
Коли ми йшли коридором, то Френсіс ступав за нами. Повз нас пропливло кілька кімнат, де я б волів затриматись, а натомість лиш побачив їх краєчком ока: лимонно-жовта вітальня з позолоченими дзеркалами та жирандолями й темна від червоного дерева їдальня. Музика стала гучнішою; здається, грала одна з прелюдій Шопена.
У бібліотеці мені просто перехопило подих, і я одразу зупинився як укопаний. Книжкові шафи із заскленими дверцятами, готичні панелі, що тягнулися аж до фресок та ліпних медальйонів на стелі, яка сягала п’ятиметрової висоти. У глибині кімнати виднілися мармуровий камін завбільшки з чиюсь гробницю та газова люстра з підвішеними до неї призмочками, кришталевими