і там вона познайомилася з молодим письменником на ім’я Артур Кларк[48]. Вайсберґ відразу сподобалась Кларкові, і наступного разу, коли він був у Чикаго, він їй зателефонував. «Він дзвонив із вуличного телефону, – згадує Вайсберґ. – Спитав, чи є хтось у Чикаго, з ким йому варто було б зустрітись. Я сказала, щоб він приїхав до мене». У Вайсберґ низький, рипучий голос, загартований півстоліттям уживання нікотину, і вона робить паузи між реченнями, щоб видихнути дим. Навіть коли вона не курить, вона все одно робить паузи, ніби не хоче втрачати форму для тих моментів, коли куритиме. «Я зателефонувала Бобові Г’юзу. Боб Г’юз був одним із тих, хто писав для моєї газети… – пауза. – Я сказала: „Чи ти знаєш, кому в Чикаго було б цікаво поговорити з Артуром Кларком?“ Він каже: „А то! Айзек Азімов[49] зараз у місті. І цей – Роберт, Роберт… Роберт Гайнлайн[50]“. Тож вони всі приїхали й посідали в мене в кабінеті, – пауза. – Потім вони покликали мене і сказали: „Лоїс, ти наша…“ Не можу пригадати слово, яке вони сказали. Вони називали мене якимось словом. Воно означало, що я – така особа, яка збирає людей разом».
Це в певному розумінні типовий випадок – Лоїс Вайсберґ. Спочатку вона звертається до когось, хто перебуває поза межами її світу. На той момент вона займалася театром, а Артур Кларк писав фантастику. Далі, і це не менш важливо, людина робить крок до неї. Ми часто тягнемося до людей, які відрізняються від нас, – чи то відоміших, чи то успішніших за нас, але нам не завжди відповідають взаємністю. Далі слід урахувати те, що, коли Артур Кларк приїздить до Чикаго і хоче зв’язатись із кимось, з’являється Вайсберґ з Айзеком Азімовим. Вона каже, що то був щасливий випадок. Та якби в місті не було Азімова, то нагодився би хто-небудь інший.
Що люди пам’ятають про п’ятничні вечірні посиденьки у Вайсберґ у 1950-х роках – це відчуття невимушеної расової об’єднаності. Річ не в тому, що без цих зустрічей чорношкірі не могли б потоваришувати з білими в Норт-Сайд. Тоді таке хоча й нечасто, але бувало. Головне – чорношкірі товаришували з білими в 1950-ті роки не випадково, а тому, що певна особа уможливлювала їхній контакт. Саме це мали на увазі Азімов і Кларк, коли говорили, що Вайсберґ властива ця риса – хоч як вона називалась – здатність зводити людей разом.
«Їй невідомий снобізм, – каже Венді Віллріч, яка колись працювала з Вайсберґ. – Колись я поїхала з нею до чиєїсь фотостудії. Люди пишуть їй листи, вона передивляється пошту, а господар студії запросив її – і вона відповіла „так“. Він був в основному весільним фотографом. Вона вирішила заїхати. Я подумала: „Господи, нам що, справді треба пиляти 45 хвилин до його студії?!“ Студія була розташована неподалік аеропорту. А вона – уповноважена з питань культури міста Чикаго. Але вона вважала його неймовірно цікавим».
Чи був він насправді цікавим? Хтозна. Головне те, що Лоїс він видавався цікавим, адже певною мірою їй усі здаються цікавими. Друг Вайсберґ розповів мені, що вона завжди