наступити на власні граблі! Врешті-решт він жбурнув у мене банан. І розбив свою єдину вазу для квітів, що з гуркотом впала додолу.
– Гадаю, сьогодні вдень мені варто піти і прикупити тобі букетик тюльпанів, – піддразнив я його.
Не міг нічого з собою вдіяти.
Тут у кожного глузд за розум завертає, і кожне життя як задавнена вистава!
Я зайшов у кабінет Аньї, аби перевірити, чи не з’явилися, бува, якісь свіженькі плітки про нашу директорку, котра саме майнула кудись у невідкладній справі. Їй підвищили квоту на одяг до 2000 євро на рік. Перепрошую, не підвищили, а «індексували відповідно до інфляції».
У цьому притулку Стельваген у надзвичайній пошані. Зрештою, як і всі великі цяці.
Я ж хотів би бачити, як ті цяці отримують по сраці.
Кілька років тому в новинах показали нараз трьох наймогутніших людей у світі: Борис Єльцин був надто п’яний, щоби зійти з літака; Папа Йоанн Павло не зміг вимовити навіть «Дякую за квіти», бо відразу ж впадав у папський сон, а Білл Клінтон встромив студентці у статеві органи сигару. Звісно ж, сигару була незапалена, але – і це значно прикріше – йому і в страшному сні не могло приснитися, що такий самобутній спосіб тютюнопаління потрапить на перші шпальти. І ще цікавинка: у Раді Безпеки ООН міністр закордонних справ Індії випадково зачитав промову свого португальського колеги, яку той забув на трибуні. Він так і не помітив, що то була не його промова. Колезі міністра знадобилося п’ять хвилин, аби привернути його увагу.
Що я хочу цим сказати? Не створюймо собі кумирів, особливо з-поміж тих, котрі на владних вершинах.
Субота, 16 лютого
– Та це на смак ніби конина! – загорлав на всю їдальню товстун пан Беккер.
Одразу ж після цього репету чи не всім, хто замовив тюфтельки, раптом запахло кониною. Викликали кухаря:
– Ні, це неможливо. М’ясо привезли від того-таки оптовика, що й завжди.
– І що? Що це доводить? Торговець м’ясом міг оббілувати коня й змішати кінське м’ясо з яловичиною, хіба ні? Я відчув конину на смак, і крапка. Я не божевільний! – аж кипів від обурення Беккер.
Проте проблема в тому, що Беккер таки не сповна розуму, та ще й доволі неприємний безумець.
Викликали також і завідувачку притулку, одначе вона могла бризкати слиною аж до посиніння, та це ніяк не допомагало втихомирити невдоволений натовп. Зрештою, всі тюфтельки замінили рибою чи картоплею. На думку більшості, існувала хоч і мізерна, та все одно ймовірність, що там була конина.
М’ясорубка роками перемелювала свинячі очі та коров’яче вим’я, і ніхто навіть словечка не зронив, а тепер ні сіло ні впало стільки смороду через дещицю конини!
Унизу в загальній кімнаті з десятої до дванадцятої завжди вмикають радіо. У виборі трансляцій радіопередач до нас ставляться, як до пацієнтів лікарень. Ніхто не знає чому. Більшість мешканців не заперечували проти голландського репертуару, який розігрували на догоду інвалідам: багато запальних пісень і безтурботної польки.
Якось іще минулого року, саме на ранок Великодня, якийсь спритник перемкнув на радіостанцію