біля вогню, доки я повернуся.
На небесному склепінні діамантами сяяли місяць і зорі. Чоловік попрямував на рівнину. На якусь мить він затримався біля того місця на узліссі, де годину тому їх наздогнали вовки. Жоден із їздових собак не вижив. Їхні задубілі тіла лежали на червоному від крові снігу. П’єр аж здригнувся, побачивши їх. Що, як вовки в своєму шаленстві напали б перше не на собак, а на нього, Жанну й маля? Що б тоді з ними було? Він відвернувся, здавлено закашляв, і на губах його вкотре з’явилася кров.
Ступивши кілька кроків убік, він знайшов на снігу слід того дивного собаки, що прийшов разом із вовками, а потім повернув проти них, коли, здавалося, люди збулися всіх надій на рятунок. Слід був нечіткий, більше схожий на борозну в снігу. П’єр Редіссон пішов ним, гадаючи, що, зрештою, побачить уже мертву тварину.
Після бою Казан поповз на край лісу й довго лежав, сторожко прислухаючись, у захищеному місці. Йому вже не так боліло, але ноги не слухались, їх наче спаралізувало. Сіра Вовчиця пригорнулася до нього, нюшкуючи повітря. Вони могли відчувати запах табору, а Казан нюхом міг розрізнити двох істот, що були там, – чоловіка й жінку. Він знав, що там, де крізь віття смерек і кедрів виднілася заграва багаття, була дівчина. І він хотів бути з нею, хотів підповзти ближче до вогню, і щоб Сіра Вовчиця була поруч із ним. Він бажав почути дівочий голос, відчути дотик руки. Але там був чоловік, а це означало кийок, батіг, біль, смерть.
Сіра Вовчиця й досі горнулася до Казана й тихо скиглила. Вона кликала його рятуватися глибше в лісі. Нарешті, коли зрозуміла, що він не міг рухатися, Вовчиця вискочила на рівнину й неспокійно забігала взад-уперед, густо встеляючи сніг слідами. У ній вирував товариський інстинкт. Саме вона першою побачила П’єра Редіссона, котрий ішов їхнім слідом, і прожогом кинулася до Казана, щоб попередити його про небезпеку.
Тоді Казан і собі зловив запах чужака, а згодом побачив його невиразну постать, що просувалась у світлі зір. Він силувався відповзти назад, але зміг просунутися лише на кілька цалів. Чоловік швидко наближався. Казан запримітив, як блиснула в його руці рушниця. Він почув глухий кашель і хрускіт снігу під його ногами. Сіра Вовчиця тісно притулилася до Казана, тремтячи всім тілом і скалячи зуби. Коли П’єр був десь за п’ятдесят футів, вона, задкуючи, відповзла подалі в тінь смереки.
Казанові ікла погрозливо оголилися, тільки-но П’єр зупинився й подивився на нього згори вниз. Пес силувався стати на лапи, та знову впав у сніг. Чоловік прихилив рушницю біля дерева й без усякого опасу нахилився над ним. Скажено гаркнувши, на всю ви´тягу рвонув Казан уперед і клацнув зубами біля самісінької витягнутої чоловічої руки. На його подив, чоловік не схопив рушницю чи кийка. Ба більше, він знову, цього разу дуже обережно, простягнув руку й заговорив незвичним для Казана голосом. Пес і цього разу клацнув зубами й знову загарчав.
Чоловік усе говорив і говорив, довго не полишаючи Казана. Один раз він торкнувся його голови рукою з натягнутою рукавицею. Та тільки-но він це зробив, як Казан