таки зістрибнула, та не надто вдало, не зігнувши ноги в колінах, і незграбно впала біля Казана. Після цього Казан уже не так наполегливо її підганяв. Стрибок Сірої Вовчиці дав їй зрозуміти, що вона в безпеці тільки тоді, коли її морда торкалася Казанового боку. Далі вона йшла за ним покірливо, увесь час притуляючись до його стегна. Так вони вийшли на рівнину.
Казан прямував до чагарів, що росли біля русла невеликого струмка. До них було десь із півмилі, та за цей короткий відрізок шляху Сіра Вовчиця разів із десять перечіплювалась і падала. Казан усе більше й більше розумів, як обмежує сліпота. Одного разу він натрапив на зайця й погнався за ним. Та не зробив він і двадцяти стрибків, як обернувся. Побачене змусило його зупинитися: Сіра Вовчиця не рухалась. Вона стояла непорушно, нюшкувала повітря й чекала його! З хвилину, не менше, стояв і чекав Казан. А тоді повернувся й пішов до неї. Відтоді пес завжди повертався до того місця, де лишав свою пару, добре знаючи, що точно знайде її там.
Цілий день вони провели в чагарях. Під вечір Казан навідався до хижки. Жанна і її чоловік були вдома, й обоє відразу помітили пошматований Казанів бік, його зранену голову й лапи.
– Бій був не на життя, а на смерть, – сказав чоловік після того, як оглянув собаку. – Схоже, він бився з риссю або ведмедем. Інший вовк так би його не покалічив.
Півгодини Жанна метушилася навколо Казана, постійно з ним розмовляючи й голублячи своїми ніжними руками. Вона змила його рани теплою водою, змастила їх цілющою мастю, і Казана знову оповило давнішнє триблаженне бажання лишитися з нею назавжди й ніколи більше не вертатись у ліси. Жінка дозволила йому цілу годину лежати на полі її сукні. Він торкався носом її ноги в той час, як вона в’язала щось для дитини. Тоді вона встала приготувати вечерю. Устав і Казан і повільно поплентався до дверей. Крізь густий морок чувся голос Сірої Вовчиці, що кликала свою пару. Він відповів їй, понуро опустивши плечі й голову, – де й та радість поділася! Тепер він дожидався можливості прошмигнути через двері на волю й таки діждався. Місяць уже піднявся над обрієм, коли Казан повернувся до Сірої Вовчиці. Вона зустріла його тихим радісним виттям, тикаючи сліпою мордою в його хутро. У своїй безпорадності вона, здавалося, виглядала щасливішою, ніж Казан у всій своїй силі.
Від цього дня почалося велике змагання між вірною сліпою вовчицею й жінкою. Якби Жанна тільки знала, хто лежав у чагарях, якби вона могла побачили бідолаху, що для неї Казан став тепер усім життям – сонцем, зорями, місяцем, здобувачем їжі, – то неодмінно допомогла б Сірій Вовчиці. Та через своє незнання жінка лише намагалася все більше й більше привчити Казана до хижки. А як їй це вдавалося, вона поступово вигравала.
За тиждень після бою на скелі Сонця настав визначальний день. За два дні до того Казан завів Сіру Вовчицю на лісисту луку, утворену коліном річки. Там він її залишив, а сам пішов до хижки. Цього разу хазяї прив’язали до Казанового ошийника грубу бабішеву мотузку, а другий її кінець