з них. Вона впала на бік, клацаючи зубами та гарчачи з бою. Намагаючись звільнитися, Казан зачепив ще дві пастки. Одна з них схопила повітря, а п’ята, остання, зловила його задню лапу.
Уже звернуло з півночі. До ранку земля і сніг під вітровалом були всуціль подзьобані – так вовчиця, собака й рись марно намагалися повернути собі свободу. А коли настав ранок, то всі троє були геть виснажені. Трійця лежала, важко дихала й чекала приходу людини, а отже, і смерті.
Анрі й Вейман вийшли рано. Коли вони відійшли від основної лінії пасток до вітровалу, Анрі показав на сліди Казана й Сірої Вовчиці, і його похмуре обличчя засяяло з радості й хвилювання. Коли вони досягли укриття під купою повалених дерев, то обидва на мить зупинилися, вражені побаченим. Навіть Анрі нічого подібного раніше не бачив: два вовки й рись були в пастках, майже на відстані досяжності зубів один від одного. Але здивування не могло надовго відволікти його від справи. Мисливський інстинкт Анрі дав про себе знати. Першими на його шляху лежали вовки, тож він підняв свою рушницю, щоб сталевою кулею винести Казанів мозок. Аж ось Вейман шпарко схопив Анрі за руку, буквально вп’явшись йому пальцями в тіло. Він здивовано дивився перед собою на шипований Казанів нашийник.
– Чекай! – вигукнув він. – Це не вовк. Це собака!
Анрі опустив гвинтівку й собі пильно подивився на нашийник. Вейман глянув на Сіру Вовчицю. Її обличчя було повернуте до людей. Вона гарчала, виставивши для ворогів свої білі ікла. Її незрячі очі були заплющені. Там, де мали бути зіниці, росла тільки шерсть. Вейман не міг стримати здивованого вигуку:
– Дивись! – крикнув він до Анрі. – Що це, на Бога?..
– Один із них собака… дикий собака, що втік до вовків, – сказав Анрі. – А інший… вовк.
– І він сліпий! – ахнув Вейман.
– Oui, сліпий, m’sieur[12], – підтакнув із подивом Анрі, перейшовши частково на рідну французьку.
Мисливець знову підняв гвинтівку, і Вейман одразу ж міцно її схопив.
– Не вбивай їх, Анрі, – заблагав Пол. – Віддай мені. Полічи вартість тих рисей, яких вони розірвали, і додай до цього нагороду за вовків – і я заплачу. Живими вони для мене багато значать. Боже мій, подумати тільки: собака і сліпа вовчиця – пара!
Він усе ще тримав рушницю, й Анрі витріщився на Пола, наче й досі не розумів, про що йдеться.
Вейманові очі й обличчя палали. Він заговорив знову:
– Собака і сліпа вовчиця – пара, – повторив. – Це просто чудово, Анрі. Коли вийде у світ моя книжка, багато хто казатиме, що мої ідеї необґрунтовані. Але в мене будуть докази. Я зроблю двадцять знімків тут, перш ніж ти вб’єш рись. А собаку й вовчицю я залишу в себе живими. Анрі, я заплачу тобі сто доларів за пару. Згода?
Анрі кивнув. Він тримав гвинтівку напоготові, доки Вейман діставав камеру. На кожне клацання фотоапарата вовчиця й рись відповідали гарчанням. А от Казан лежав сумирно, зіщулившись, але не зі страху, а тому, що він, як і раніше,