ще одна, далі ще – аж доки п’ятеро захожан зупинилися півколом за ярдів сімдесят від них. Вони розляглися на снігу й стали чогось нерухомо чекати.
Сіра Вовчиця загарчала. Коли Казан глянув на неї, то у світлі зірок побачив, як його сліпа пара позадкувала, прищулюючи вуха й погрозливо виставляючи білі зуби. Казан стояв ні в сих ні в тих. Чому вона сповіщала йому про небезпеку? Перед ними-бо були вовки, а не рись. І чому вовки не підходили й не частувалися лосятиною? Він почав повільно підходити до них, а Сіра Вовчиця, скавулячи, звала його назад. Та він не звертав на неї жодної уваги. Легкою ходою пес просувався вперед, високо закинувши голову й настовбурчивши на спині шерсть.
У запаху прибульців Казан відчув щось дивно знайоме. Він попростував ще швидше й, коли їх розділяли якихось двадцять ярдів, зупинився, злегка виляючи густим хвостом. Одна з тварин схопилася з місця й підійшла до Казана. Решта попрямувала за нею. І от вони вже біля Казана, винюхують його, виляють хвостами. Це були собаки, а зовсім не вовки.
У якійсь самотній хижці їхній господар помер, тож вони вирушили в ліси. Усі мали ошийники з лосиної шкіри, а також сліди від упряжі. Шерсть на їхніх боках постиралася, а за одним усе ще тягся трифутовий бабішевий посторонок. Їхні очі, здавалося, віддзеркалювали не сяйво місяця й зір, а сам голод. Вони були худющими, змарнілими, зголодженими, і Казан раптом розвернувся й повів їх бігцем до мертвого лося. Тоді він підійшов до Сірої Вовчиці й величаво сидів біля неї, прислухаючись до бенкетування зголоднілої зграї, клацання щелеп, звуків розірваної плоті.
Сіра Вовчиця притулилася ближче до Казана, ластячись мордою об його шию. Казан по-собачому швидко лизькав її язиком, запевняючи, що все добре. Коли собаки втамували голод, то підійшли до Сірої Вовчиці, щоб обнюхати її, як то заведено в собак, та познайомитися ближче з Казаном. Сіра Вовчиця розпласталася на снігу, а Казан, охороняючи її, стояв на ногах. Один величезний червоноокий пес, той самий, що волочив за собою бабішеві посторонки, обнюхав м’яку шию Сірої Вовчиці на частку секунди довше, ніж було слід. Казан дико остережно гаркнув. Собака відступив, і на мить усі в зграї вишкірили зуби на Сіру Вовчицю. Це був виклик породи.
Той великий гаскі був ватажком зграї, і якби один із його псів загарчав на нього так, як це зробив Казан, він уже вчепився б зухвальцю в горло. Але в напівдикому лютому Казанові, що навис над Сірою Вовчицею, він не розпізнав кріпака упряжі. Казан був більше, ніж просто пара Сірої Вовчиці. Віч-на-віч із ватажком їздових собак стояв такий самий господар, як і він сам. Ще мить – і він стрибнув би вперед, борючись не так за лідерство, як за Сіру Вовчицю. Але великий гаскі раптом розвернувся й, невдоволено гарчачи, вилив свій гнів на одному зі своїх товаришів, укусивши того за бік.
Сіра Вовчиця, хоч нічого не бачила, та все зрозуміла й усе ближче пригорталась до Казана. Вона знала, що означає цей виклик на бій: під місяцем і зорями хтось має померти, а переможець здобуде її як нагороду. Поскиглюючи й несміливо підштовхуючи Казана в плече