вона хоче мені щось сказати.
Я перегорнув іще кілька сторінок. Крістіна розповідала мені, хто є хто.
– Поглянь, це я в чотирнадцять років.
– Я бачу.
Крістіна подивилася на мене зі смутком.
– Ти про мене не думав? – запитала вона.
Я стенув плечима.
– Ти ніколи не зможеш мені простити.
Я далі гортав альбом, щоб не дивитися їй у вічі.
– Ти нічим не завинила переді мною, щоб я мав тобі прощати.
– Подивися на мене, Давиде.
Я згорнув альбом і виконав її прохання.
– Ти брешеш, – сказала вона. – А я про тебе думала. Я думала про тебе щодня, але думала й про те, що не маю права про тебе думати.
– Чому?
– Бо наші життя нам не належать. Ані моє життя, ані життя мого батька, ані твоє…
– Усе належить Відалеві, – сказав я з гірким смутком у голосі.
Крістіна повільно взяла мою долоню й піднесла до губ.
– Сьогодні ні, – прошепотіла вона.
Я знав, що втрачу її, як тільки мине ця ніч і біль та самотність, які терзали її зсередини, трохи вляжуться. Я знав, вона має слушність, і не тому, що казала правду, а тому, що в глибині душі обоє ми так вважали й завжди вважатимемо. Ми заховалися, наче злодії, в одній із кімнат, не наважившись навіть запалити свічку, не сміючи розтулити рота й щось сказати. Я роздягнув її дуже повільно, обціловуючи їй шкіру й знаючи, що більше ніколи так не робитиму. Крістіна віддалася мені з якоюсь розпачливою люттю й цілковитим самозабуттям і, коли втома нарешті здолала нас, заснула в моїх обіймах, не маючи потреби щось казати. Я змагався зі сном, смакуючи тепло її тіла й думаючи, що, якщо завтра смерть прийде по мене, я зустріну її з миром. Я ніжно гладив Крістіну в темряві, слухаючи, як за стінами будинку гроза та буря віддаляються від Барселони, розуміючи, що втрачу її, але також знаючи, що протягом кількох хвилин ми належали одне одному й нікому більше.
Коли перша заграва світанку зачервонила шибки моїх вікон, я розплющив очі й побачив, що ліжко порожнє. Крістіна залишила альбом і забрала роман Відаля. Я обійшов весь будинок, що вже пахнув її відсутністю, і одну за одною погасив усі свічки, запалені минулої ночі.
Через дев’ять тижнів я підійшов до будинку номер сімнадцять на площі Каталунья, де два роки тому відчинила свої двері книгарня «Каталонія», з подивом дивлячись на вітрину, яка здалася мені нескінченною: вона вся була заповнена примірниками одного роману – «Дім із попелу» Педро Відаля. Я всміхнувся в душі. Мій наставник використав навіть ту саму назву, яку я запропонував багато років тому, коли накидав схему його майбутнього роману. Я вирішив увійти й попросив показати мені примірник книжки. Я розгорнув його навмання й перечитав кілька абзаців, що їх знав напам’ять і які закінчив підчищати не більш як два місяці тому. Я не побачив у всій книжці жодного слова, яке не поставив би туди я, крім посвяти: «Присвячую цю книжку Крістіні Саньєр, без якої…»
Коли я повернув книжку, книгар порадив мені не думати двічі.
– Нам