захищати їхню батьківщину? Бо тут, у тилу, не було кому працювати. Німці, братику, так само не всіх гамузом вивозили в телячих вагонах до рейху. Хтось має тут теж чорну та взагалі іншу роботу за них робити. Москалі не дурніші.
Мирон мовчав. Зараз новий приятель озвучив думки, які раніше відвідували його голову. Ніби читаючи їх, Цвяшко знову штурхнув його в бік.
– Далі слухай. Мені, чоловіче, потім мозок трошки вправили. Коли ось думав – пронесе, забули про мене, відсиджуся. Дулю з маком, не вийшло нічого.
Чотар стиснув зуби. Зараз це говорив не новий знайомий, а його власний внутрішній голос. Те, що мучило й пригнічувало весь цей час, вирвалося назовні, утілившись у побитого солдатами майже ровесника. Тим часом Степан, помітно захопившись, вів далі:
– У місті все ж таки вирішив не миготіти. Чуйка. Перебрався до родичів на село, тут недалеко. Зате від міста, де військкомат їхній, подалі. У селі, значить, пристроїли до діла. Робочі руки завжди потрібні. А по селах різне говорили. То тут, то там листівки. Заклики вступати до повстанської армії, аби зривати мобілізацію совєтам. Моя рідня від того всього старалася триматися далі, війну тихо пережити. Ну, я ж почав головою думати.
– І надумав податися до лісу?
– Та не встиг – гульк, знайшли. В облаву потрапив.
– Оточили село, ходили по хатах, – кивнув Мирон. – Та сама історія.
– Бач, казав я – схожі ми. Але я трошки більше зрозумів, уже не ображайся. Тому й тікав.
– Більше?
– Не перепитуй, далі слухай. Чув про якусь там фільтрацію? Я тобі скажу, що це таке. Дотепер ми з тобою, як і всі інші тут, були потрібні, щоб виконувати різні відбудовчі роботи. Дорожні, будівельні, таке. Пайок, картки, аби штани притримати. Так чи ні?
– Та все так, не тягни кота за хвіст. До чого ведеш?
– Хочу, братику, аби дійшло до тебе, чому нас зараз загребли, а весь цей час не чіпали, лиш тримали на олівці. – Улаштовуючись зручніше, Цвяшко легенько застогнав, зачепивши якесь побите місце. – Я радіо слухаю, висіло біля сільради на стовпі. Не тільки радіо, люди ж лише про війну й говорять. Так на фронті, чоловіче, почався активний наступ. Москалі людей не жаліють, а наших людей – тим більше. Гарматне м’ясо їм потрібне, і ми з тобою тут ох як підходимо. Є в мене дуже велика підозра: визначать тут усіх як нелояльних до радянської влади. Але не арештують, давно б це зробили. На вищу міру соціального захисту, як тут кажуть, ми з тобою своєю працею на німців не заробили. Зате честь першими піти в атаку й геройськи полягти – наша.
– Я чув щось про регулярну армію, запасні полки…
– Та куди тебе в запасний полк! – укотре сплюнув Степан, уже зовсім пожвавившись, ніби не його товкли на плацу якихось дві години тому. – Нас звідси гнатимуть убивати! Чи німці стрілятимуть у груди, чи москалі – у спини, щоб бігли скорше та горлали голосніше! Ось як зрослося все в мене тут, – палець торкнувся середини лоба, – тоді вирішив тікати.
– Далеко не забіг.
– Бо ви всі сидите смирно!
– Знайшовся один бунтівник! Бачили таких!
– Нічого ти, Мироне, ще не бачив. Ну тебе,