таке важко не зважати. Навіть сказав би, неможливо.
– На яке – таке? У нас тут не душевна розмова. Я ставлю дуже серйозне запитання. – Полинін легенько хлопнув широкою долонею по столу. – Доповідайте про настрої серед тутешніх людей, товаришу капітан.
Нечаєв поклав недокурок у бляшанку з-під консервів, яка заміняла хазяїнові кабінету попільничку, знову обсмикнув кітель, поправив і трохи підтягнув ремінь.
– Ворожі настрої, товаришу майор. Я служив у Харкові, потім – Полтаві, Києві. Міста нами звільнені, і вулицями я міг ходити та їздити вільно. Бо мене як визволителя там сприймали. Тут, у Луцьку, постійно озираюся. Хоча – ви читали мою справу – не з лякливих.
– Та геройський ти офіцер, Нечаєв, мови нема, – відмахнувся Полинін. – Десь таке я й хотів почути. Правильно мислиш. Не бійся надалі так говорити. Не вважаю тебе боягузом, та про власну безпеку треба дбати. Ми хоч вибили звідси німців, наші гармати вже можуть дострелити до Берліна, а тут усе одно ходимо, наче у ворожому тилу, а не на своїй землі. Тобі так не здається?
– Здається. Але ж ми тут, правда, не в себе вдома, товаришу майор.
Говорячи, капітан дивився йому прямо в очі, не відводив погляду, і Полинін спершу не зрозумів, що саме той ляпнув. Навіть зиркнув на край недокуреної цигарки, яка поволі тліла. Зробив останню велику затяжку, потім глянув на Нечаєва так, ніби бачив уперше. Ураз дійшло: капітан не бовкнув, не помилився, не обмовився – він справді так думає.
– Отже, не в себе. Ти хочеш сказати, ми зайшли в чужий дім?
– Ви мене трішки не так зрозуміли.
– А ти висловлюйся чітко, коротко і ясно. Бо я повинен розуміти тебе правильно. Аби знати, як нам працювати далі. І, головне, чи годишся ти для роботи, заради якої тебе сюди відрядили, – боротьби з націоналістичними бандами та іншим ворожим елементом.
Нечаєв прокашлявся.
– Звичайно, радянська Україна – це наша територія. Але в мене є дуже велика підозра, товаришу майор, що керівництво помиляється.
Полинін потер перенісся вказівним пальцем – завжди так робив, коли опинявся в незвичному й дивному для себе становищі.
– Що після таких слів накажеш із тобою робити, капітане? Мене попереджали приватно про твій дурний язик. Та я не міг припустити, що аж настільки дурний.
– Я не кажу нічого дурного.
Тепер Нечаєв говорив упевнено, карбуючи. І Полинін, який за роки служби бачив багатьох, зрозумів, що капітан – із тих, хто стоятиме на своєму й готовий, як треба, померти, та не змінити думки. Подібні до нього вигукували ім’я Сталіна на допитах розкраяними губами та спльовуючи уламки зубів, обіцяючи своїм катам усі можливі покарання за гріхи, – адже не бажали визнавати власних помилок, уперто записували всіх у вороги. Вони не підписували зізнань у сподіваннях, що рано чи пізно справедливість візьме гору, їх звільнять, реабілітують, натомість Полинін і йому подібні поміняються з ними місцями.
– Тоді поясни, будь такий добрий, як тебе розуміти.
Капітан знову прокашлявся.
– Ми