свого спадкоємця, і відтоді війни між нами відбувались одна за одною, з перервами лише на рідкісні перемир’я та кілька недовговічних угод.
Тут, у долині, ми хитали головою, згадуючи цю історію; усі погоджувалися з тим, що це все зробила Пуща. Щоб королева, із двома малими дітьми, та й утекла? Розпочала війну з власним чоловіком? Їхнє сватання зажило великої слави, про їхнє весілля розповідав із десяток пісень. Мати співала мені одну з них, ті уривки, які пам’ятала; звісно, жоден мандрівний співець їх уже не виконував.
За цим явно стояла Пуща. Можливо, хтось отруїв їх обох водою, набраною з річки саме там, де вона входила в Пущу; можливо, якийсь придворний, котрий проходив гірським перевалом до Росьї, випадково провів ніч під темними деревами біля її краю та повернувся до двору з чимось іншим усередині. Ми знали, що це була Пуща, та це нічого не міняло. Королева Ганна все одно зникла, і зникла вона разом із принцом Росьї, і тому ми завзято воювали, а Пуща з кожним роком заповзала трохи далі в обидва королівства, живлячись їхніми смертями та всіма смертями з того часу.
– Ні, – сказав Дракон, – королева не загинула. Вона й досі в Пущі.
Я витріщилася на нього. Він говорив сухо, впевнено, хоча я ніколи не чула нічого подібного. Та це було достатньо жахливо, щоб я в це повірила: застрягнути в Пущі на двадцять років, нескінченно бути ув’язненим у якийсь спосіб – Пуща була здатна на таке.
Дракон знизав плечима та махнув рукою у бік принца.
– Її вже не витягнути, а він би лише спричинився до чогось гіршого, якби зайшов, але він і слухати про це не хотів, – він пирхнув. – Він гадає, ніби став героєм, убивши гідру, якій був один день.
У жодній із пісень не згадувалося, що Вандалуській гідрі був лише один день; це добряче знецінювало історію.
– Хай там як, – промовив Дракон, – я гадаю, що він справді почувається ображеним; пани та принци все одно ненавидять чари, а тим більше – через те, наскільки сильно вони їм потрібні. Так, якась така дріб’язкова помста найімовірніша.
Я легко могла в це повірити, і Драконова думка була мені цілком зрозумілою. Якби принц мав на меті насолодитися супутницею Дракона, хоч ким була ця дівчина (я раптово обурилась, уявивши собі на своєму місці Касю, яку не могли би врятувати навіть небажані чари), то він би не просто пішов спати. Цей спогад не вкладався б йому в голові як слід, наче не той фрагмент головоломки.
– Однак, – додав Дракон із легкою поблажливістю в голосі, наче я була цуциком, який відмовився пожувати черевик, – це не зовсім нікчемна ідея: я маю бути здатним змінити його пам’ять в іншому напрямку.
Він підняв руку, і я спантеличено промовила:
– В іншому напрямку?
– Я дам йому спогад про те, як він насолодився твоєю ласкою, – сказав Дракон. – Сповнений належного ентузіазму з твого боку та задоволення від того, що він пошив мене у дурні. Я впевнений, що йому буде зовсім неважко це проковтнути.
– Що? – перепитала я. – Ви зробите так, щоб він… ні! Він… він…
– Хочеш