його слова, навіть думки про власне здоров’я перестають тривожити мене. Я намагаюся зрозуміти, що натворив учора, чому потрапив до медвитверезника. Я спускаюсь на грішну землю, і мені вже невесело, бо ганебні наслідки виходу з цього закладу, насмішки знайомих і злорадство недругів я вже передбачаю.
Добре, що старий не вміє читати моїх думок, а то він би образився, коли б зрозумів, як я зараз далеко від його філософсько-літературної лекції.
Раптом яскраве світло залило камеру, і я аж примружився від несподіванки. Мій сусід зверху відразу перевернувся на спину, ледь чутно скрипнули нари, і завчено тихенько захропів. Принаймні, так мені видалося.
Коли я розплющив очі, то скрикнув від несподіваного болю в зіницях. Очі мимохіть заплющилися знову.
Незабаром я прийшов до тями і побачив, що наді мною бовваніє фігура якогось військовика. Десь я його бачив, але через нестерпний біль в очах не міг пригадати, хто це.
– Номер? – запитав російською військовик, і його п’яні очі стали наливатися кров’ю. А, можливо, це в мене від болю луснула якась судина в оці і я все бачив, мов крізь червоне марево?
Військовик дивився на мене, але я якимось надчуттям інтуїтивно зрозумів, що на відповідь чекають від когось іншого. І справді, з-за спини військовика виросла якась фігура в цивільному, яку я теж десь бачив, але не міг згадати де. Цивільний, мов учитель математики, чітко відчеканив українською:
– Це чотириста тридцять перший, товаришу підполковник! Сусід зверху – вісімсот сімдесят сьомий!
– Ты что, тварь, – військовик звертався до мене, і я розумів, що російська – не його рідна мова, – днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!
Я не міг второпати, в чому завинив перед цією огидною потворою, але інтуїтивно відчував, що мені треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обійдеться дорожче. Проте якоїсь логіки в стосунках із хижаками бути не може, і мені видалося, що військовик витлумачив моє мовчання не на мою користь. Втім, навіть якби я щось сказав на своє виправдання, хоча не знав, що маю казати і в чому маю виправдовуватися, – результат неодмінно був би таким, а не іншим.
Військовик своїми дужими лапищами згріб мене, мов сліпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.
– Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха. В музыкальную комнату его!
З цими словами військовик і цивільний пішли, і світло негайно згасло. Я навіть не усвідомив, чи зачинилися за ними двері. Мені видалося, що тих дверей не було взагалі.
Страшенно боліла голова, але ще більше пекло те, що мене так публічно образили. Подібних речей я ніколи мовчки не ковтав. Втім, треба було швидше зводитися з цементної долівки, щоб не застудитися. Проте всі мої намагання піднятись і лягти на нари закінчилися нічим. Я втратив координацію рухів і щораз падав додолу, боляче вдаряючись головою.
На цьому мої муки не закінчилися. Знову несподівано яскраве світло