джерелами – і з зовнішньою, і з внутрішньою роботою державних органів. Прихильники авторитаризму цілком розуміють це і спираються на відсутність добре розвинутого інституційного прошарку між населенням і ними. Вони вважають, що в юрби дуже розмиті уявлення про власні інтереси. Масами легко маніпулювати, що створює родючий ґрунт для таких популістів, як пероністи в Аргентині чи націонал-соціалісти в Німеччині.
Але якщо юрба самостійно зорганізується й переслідуватиме власний колективний інтерес за допомогою нових груп та асоціацій, це може стати ефективною противагою і силою, орієнтованою на зміни. Тому від Москви й до Каракаса громадянське суспільство завжди перебуває під прицілом репресивних режимів.
Коротко кажучи, демократія, передусім на перших стадіях, буде заплутаною, недосконалою, здатною на помилки і крихкою. Питання не в тому, щоб створити ідеальні обставини, а в тому, як рухатися вперед за складних умов.
Демократичні інститути народжуються не в історичному вакуумі. Ландшафт уже існує, коли з’являється нагода для змін – для демократичного прориву. Попри важливість таких фундаментальних факторів, як ВВП і письменність, найбільш істотне для переходу до демократії – це створення інститутів і те, наскільки швидко вони впорядковують поведінку людей.
Нижче ми визначаємо чотири інституційні ландшафти. Це аналітично дискретні категорії, але насправді існують окремі накладання. Однак таке групування висвітлює інституційні можливості під час демократичного прориву: важливо виявити стан справ. Вибір, який роблять лідери, теж має значення, проте вони обмежені інституційним ландшафтом, у якому себе виражають.
Тоталітаризм зачіпає всі аспекти життя: режим домінує на всьому просторі – від науки до спорту й мистецтв. Беніто Муссоліні вигадав термін totalitario[5], який мав означати «усе – в державі, ніхто й нічого поза державою, ніхто й нічого проти держави». Наявні інститути (партія «Баас» Саддама, націонал-соціалісти в Німеччині, Комуністична партія Сталіна) – це лишень інструменти режиму. У нацистській Німеччині наука служила «арійському ідеалу», просуваючи євгеніку й теорії расової вищості[6]. У СРСР переслідувалися деякі найкращі радянські митці, як-от Шостакович і Прокоф’єв, бо їхня музика була недостатньо соціалістичною. Посіпаки Саддама Хусейна брутально поводилися з футболістами національної збірної через те, що їхні здобутки не звеличували режим.
Цим просякнуті всі аспекти життя. Часто-густо режими перетворюються на «культи особи» і все суспільство має виконувати примхи одного вождя. Найбільш яскравий приклад сьогодні – Північна Корея.
Коли режим обезголовлюється – часто за допомогою зовнішньої сили, – утворюється інституційна пустка, і мало що може каналізувати розбурхані пристрасті й марновірства