на чорних зораних полях, поливала сльозами спалені прерії, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скуті кригою серця.
Ту, що не відгукується на жодне ім’я, не вдасться приручити. Як чорно-біла картинка зі старого німого кіно, ковзне її тінь в сучасному мегаполісному натовпі, ніким не помічена, і розтане. Упізнавши її, не окликуй – безіменні не оглядаються. Вклонися самим поглядом і промовчи серцем. Вона відчує, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами і знову зникне в пташиній галасливій банді. Ходу – на один квартал. Льоту – на секунди. Зауважиш сповільнений ритм міста, безвітряний день, і вдихнеш гіркуватий запах її близької присутності, відчуєш ворсинками шкіри наближення грозових спалахів у безхмарному іще небі; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрі із золотавою поволокою очі, пірнеш в їх провалля, щоб захлиснутись, і стати назавжди тією маленькою піщинкою, яка ростиме і вибухатиме знову і знову. Зі знанням того, що не може бути іншої, ріднішої і більше, ніж справжньої. І, можливо, станеш сам таким – рудокрилим, безіменним, забутим, ні на кого не схожим. Із вибуховою здатністю думки руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.
Правда… Без лушпиння.
Зі мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бік, вона не перестане сяяти.»
Щелепи альфаяра
Не надто втішно прокидатись від поцілунків роси. Ночувати горілиць під відкритим небом Ева не звикла. Вологістю і прілим запахом пройнявся її дорожній вовняний хітон. Капризний шлунок вимагав сніданку, а голова волала про недосип. Верхні поверхи осіннього лісу перекликались пташиним галасом і хвилюванням. Вже перші промені білого сонця пробивались крізь рідке листя, злизуючи на своєму шляху дошкульну вологість. У світлі дня місцевість не навівала поганих сподівань. Навпаки, згори тішили око одноколійні сірі смуги поміж сухої трави, геометричні острівки прив’ялої зелені і щось віддалено схоже на штучну лісову посадку. Зі шпарин кори старого аскета вже продирались і розгортали свої прозорі крильця зелені красавки – вони відчували друге сонце.
Білогрива пішла. Так тривало від самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Гелені, сурогату хижака, домашній копії дикої прирученої істоти. Це вона хрумтіла кістками бурого щезника під колючим ягідним кущем, чим видала себе.
– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, і випустила з рук стебла волохатих ліан.
Кішка сполохано зашипіла повним ротом пір’їн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурі. Звісивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло і злісно блиснула зеленими очима.
– Ну.. вибач, якщо скажу, що більше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась її перенісся. – Не сердься на дурне дівчисько. Напевно, цей приступ шалу від близького відчуття дому.. Там.. є ознаки цивілізації, біля підніжжя рудного хребта.
Люди часто