Вичікування – нагорода для терплячих, але я не такий.
Моя «покоївка», що приносила мені записки, їжу, воду та вогонь надто обережно користується цим підземним сполученням, тому має бути дюймовочко-феєю чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я відкинув – від неї надто багато шуму.
Нехитрі мої пастки (на це слід було очікувати) не спрацювали. Дводобові посиденьки у засідці закінчилося проваллям у твердий сон. Істота посміялась: під раковиною з краном намалювалась подібна нора. Скидалося на те, що він, чи воно згодні погратися у жмурки-лови.
Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотністю, будеш радіти навіть клопу. Байдуже, хто і який він із себе: голошкірий, волохатий, із клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухає, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитці. Хай не говорить, хай тупить чи перекочує у кишенях власні мізки. Я звикну до нього і навчуся його любити.. та й ненавидіти. Як рощеного Пустелею звіра.
«Усі вони – діти рудих і сірих, ланцюгові пси – віддалено спостерігають тих людей, яких вибрала їм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ і сумнівно, що встануть на задні. Якщо зустрінеш такого, не дивуйся, що стане твоїм двійником, бо полярність Знайдення ріднить супротивників. У нетрях адеманських боліт, на згладжених платомасивах, у снігових заметах чи у дзеркальній зоні сонць бродять спокусники. Мова їх проста, чіпкий погляд, вік недовгий і тінь, якої не відірвати»
Про що не договорюють рукописи, і як не витрясти із них душі.. Хіба узявшись за власну.
У Втраченому світі свою другу малу тінь.. я загубив. Той світ, у якому мене вже нема, продовжує шуміти і звиватися. Він виживе без мене, як і я без нього, але ще триматиме мене на емоційному повідку, щоб час від часу вгризатися у пам'ять сірковим спалахом.
Аби не осліпнути, я тікав.. Не раз, не двічі.. Скільки кордонів, скільки правил повинна переступити людина, щоб відчути себе захищеною? Раніше я біг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.
– Пам’ятаєс, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голівку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фоні зивуть, вийти не мозуть. А Генія Яйосавіна його випустила.
– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав і думками був у гонитві. А мала щебетуха хотіла поділитися пригодами дня.
– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку підняла, і він так.. – стлиб.
– Євгенія Ярославівна твоя – добра душа, що живність усяку любить, – в голові роїлися графіки і складалися плани.
– А гомів не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала мені настройки, – боїцця, але гом.. не стасний.
Від стоянки нас відділяло перехрестя із бурхливим транспортним потоком. Триокий підморгував і лічив секунди на червоному, рука стискала дитячу, думки звузились до одної широкої смуги. Тільки спинившись, зрозумів, якого «гома» бачила моя фантазерка.
– Соломіє, –