трьох десятиліть, полягає в тому, що немає підтверджених повідомлень про смертельну агресію бонобо. Щодо шимпанзе, то тут все навпаки: зафіксовані десятки випадків, коли дорослі самці вбивають собі подібних чи немовлят, самиці забирали життя в найменших тощо. Це в дикій природі. У неволі я власноруч задокументував випадки, коли дорослі самці шимпанзе калічили та кастрували політичних суперників, що призводило до смерті останніх. Такої інформації про шимпанзе не бракує – це різко контрастує з бонобо, де кількість таких інцидентів дорівнює нулю.
Коли Річард Ренгем описує насильство серед шимпанзе в книзі «Демонічні самці» («Demonic Males»), він наводить таке порівняння для бонобо: «…ми можемо уявляти їх як шимпанзе, які зробили три кроки до миру. Вони знизили рівень насильства в міжстатевих стосунках, у стосунках між самцями та в стосунках між спільнотами»{50}. Усе вищесказане не означає, що бонобо живуть у казці. Вони займаються «сексом заради миру» саме тому, що в них багато конфліктів. Який був би сенс у примиренні, якби вони жили в ідеальній гармонії? Зазвичай розв’язання конфліктів за допомогою сексу відбувається серед самиць, але буває й у самців, як, наприклад, у зоопарку Сан-Дієго:
«Вернон регулярно заганяв Калінда до сухого рову… Після таких випадків двоє самців контактували вдесятеро частіше, ніж зазвичай. Вернон терся своєю мошонкою об сідниці Калінда, або Калінд підставляв свій член для мастурбації»{51}.
Контраст зі спорідненими видами просто приголомшливий. Більшість зафіксованих убивств серед шимпанзе відбуваються під час бійок за територію, а бонобо займаються сексом на своїх кордонах. Вони можуть ставитися до сусідів недоброзичливо, але вже незабаром після початку конфлікту самиці спішать на інший бік, щоб злягатися з самцями або самицями. Оскільки важко одночасно займатися сексом і вести війну, ця сцена швидко перетворюється на спілкування. Усе закінчується тим, що дорослі з різних груп займаються ґрумінґом, у той час як їхні діти граються разом. Ці звіти створені ще до 1990-го року, їхнім автором здебільшого є японський науковець Такайосі Кано, який довгий час працював із дикими бонобо. Коли я писав «Бонобо», то брав інтерв’ю в польових дослідників, як-от Кано та Ґотфрід Гоманн, який приймав у себе Паркера. Коли я запитав останнього, як його бонобо реагують на інші групи, Гоманн відповів: «Усе починається дуже напружено, вони кричать, ганяються одне за одним, а потім заспокоюються і починається секс між самицями або між самицями й самцями з різних груп. Може відбуватися й ґрумінґ, але він залишається напруженим і нервозним»{52}. Ці слова не надто відповідають характеристиці мавп-убивць, хоча Гоманн і зазначив, що спільноти не завжди змішуються й що самці з різних груп не займаються ґрумінґом один з одним.
У заповіднику поблизу Кіншаси нещодавно вирішили об’єднати дві групи бонобо, які до того жили окремо, щоб створити певну активність. Ніхто