а в атмосферу покликаного до життя минулого – воно насичене звуками, запахами, барвами і людськими переживаннями.
Сімона Вілар змальовує Давню Русь такою, якою її народжує творча уява письменниці. Цей світ напрочуд гарний, привабливий, але й жорстокий – людські бажання, саме життя в ньому знецінені. Величезна Русь ще тільки-но зачинається, її племена роздроблені й живуть кожне власним життям, за своєю правдою. Що їх об’єднує? В основному віра у спільних богів. Але якщо в глушині, де ще сильні родові пережитки, більше шанують прабатька Рода, то там, де князі спираються на силу оружних загонів – дружин, уже звеличено захисника воїнів і князів Перуна, а де ведуться торги і призбирується багатство, більш шанованим стає бог торгівлі Велес.
Пригодницький роман не можна уявити собі без інтриги й динаміки сюжету, драматичного кохання та яскравих персонажів. При цьому герої давнього минулого живуть у зовсім іншій ментальності, аніж та, до якої призвичаїлись ми. Адже ми вже давно прийняли і зжилися із християнською мораллю, яка зовсім не була властива нашим язичницьким пращурам. Звідси інші погляди героїв роману на навколишній світ, інше розуміння ними вірності й кохання, кревної спорідненості й честі. Та все ж вони багато в чому зрозумілі нам, бо завжди «добро залишається добром – у минулому, майбутньому і сьогоденні».
Якими були стародавні руські князі? Палали вони патріотизмом чи, як здебільшого й сьогочасні політики та можновладці, передусім дбали про власну вигоду? Якими були служителі старих богів – сповненими фанатизму, схильними до інтриг чи, може, свято вірили в те, що несуть у народні маси волю своїх богів? Яким було кохання в ту сувору добу, що дістала в науці визначення «воєнна демократія»? Вирішальну роль відігравали почуття конкретних людей чи на перше місце ставилися загальні справи общини? А втім, авторка звернулася до часу, коли родові відносини та племінний лад уже відходили в минуле, коли тон у суспільстві все більше задавала особистість, коли люди прагнули виділитися, піднестися, стати багатшими, значýщішими.
Герої роману «Чужинець» різні й самобутні. Історичний князь Дир передусім воїн, варяг, котрий ще не позбувся на слов’янській землі тієї люті у своїй скандинавській крові, яка іноді перетворює його на берсеркера (воїна-звіра); Аскольд – старший літами, багато в чому мудріший і терплячіший; Олег – воїн-волхв, що прагне понад усе влади.
Непроста доля головної героїні роману – слов’янської дівчини Карини. Народжена в невеликому племені, гідна князівського терему красою й гордою вдачею, вона пізнала розкоші та злидні, возвеличення і приниження, щастя кохання й гіркоту самотності. Але рішуча вдача змушує її шукати ліпшої долі, і вона вирушає до Києва, сподіваючись розшукати там свого батька, славного співця Бояна. Маючи енергійний розум, сильну волю й велике самолюбство, Карина обирає стольний град як єдине місце, де людина може досягти гідного становища завдяки власним заслугам, усупереч невельможному походженню.
Ще один герой роману – варяг Торір – вовк-одинак, таємничий месник і посланець Олега Віщого. Йому доручено втертися в довір’я до київських князів, розірвати їхні угоди із союзниками і зробити все, щоб полегшити завдання Олегові домогтися влади на Дніпрі. Заради цього він готовий пожертвувати і власною безпекою та честю, і навіть життям тієї, котра його безмежно кохає.
Є в романі й інші герої: поет-співець Боян, волхв Волдут, відчайдушний воїн-жартун Кудряй, вразливий і ніжний, мов дівчина, боярський синок Любомир, київська співунка Біляна… Усі вони органічно вписуються в колоритний і самобутній світ Давньої Русі, в його складну ментальність і сувору дійсність.
Роман «Чужинець» – це книжка про час і про людей. Вона гостросюжетна й пізнавальна одночасно, адже долі людські вершаться в ній на тлі реалій такої далекої давнини.
Пролог
Ясноок першим відчув: сталося щось непередбачуване.
Ще хвильку тому він із княжичами завзято cтинав дерев’яною зброєю кропив’яні хащі біля гостроколу, та раптом завмер, прикипів до місця, немов до чогось дослухаючись.
Невдовзі й наставник Бьорґульф, зачувши недобре, сердито цитькнув на галасливих дітлахів. А й справді, щось відбувалося: заметушилася сторожа на заборолах[1] фортеці, забігали воїни-руоси, залунали закличні вигуки. І одразу ж хрипко засурмив ріг – тривога!
На верхній галереї терему, де маленька Мила бавилась лялькою, з’явилася занепокоєна княгиня.
– Що се за ґвалт, Бьорґульфе?
Але старий воїн уже поспішав на стіну. На ходу кинув через плече:
– Забирай дітей, вельможна пані! Та хутчіш!
Відколи це він посмів наказувати дружині Хорива Київського?
Проте горда княгиня не виказала свого обурення. Підхопивши на руки Милу, заходилася скликати синів. Гукнула й Ясноока – та де там! Нехай княжичі ховаються за жіночими подолами, а він, Ясноок, син вікінга! Його місце на заборолах фортеці – там, де й належить бути воїнам. Не звертаючи уваги на окрик княгині, хлопчина, розмахуючи дерев’яним топірцем, помчав за Бьорґульфом.
Звуки