казанами зі смолою клубочиться масний дим… Сходнями, зовсім поруч, скотився простромлений стрілою воїн-варяг, забився, засукав ногами, хапаючи ротом суху землю. У синьому небі над головою описували темні дуги запалені стріли. Хтось волав, благаючи води; зруб, охоплений полум’ям, закидали землею.
Ясноок смикнув матір за руку, і Вальґерд нарешті зрушила з місця. Вони квапливо проминули оточені земляними валами господарські будівлі, житлові зруби, пройшли повз довгу стіну великого терему і почали спускатися до підземелля. Тут збилися тісними гурточками перелякані княгинині служниці, двірські карлики, стара мамка. Княгиня з дітьми ховалися углибині, за масивними дубовими дверима, і Вальґерд ледве достукалася до неї.
Нарешті княгиня відчинила. Бліда і перестрашена, вона брязкотіла скроневими підвісками об дорогі прикраси барм і плаття.
– Вальґо, ти? – скрикнула вона, побачивши войовницю. – О пресвітлі боги!.. Що ж на нас чекає?
У непроглядній пітьмі підземелля, яку майже не розсіювало світло скалки, подруги посідали на земляну лаву і заговорили стиха, схилившись одна до одної. Поява Вальґерд дещо підбадьорила княгиню Тьорд, і навіть звістку про смерть чоловікову вона сприйняла без сліз. Коли ж дізналася, що в усьому винен Оскальд, у її голосі почулася ненависть:
– Клятий варяг!.. Чула я, що намислив він лихе, не раз говорила князю. Та ж ні, не послухав мене Хорив, тільки й мови було, що про святість гостинності. Та не ті нині часи, щоб усякого вовка радо приймати…
– Варягів і жерці Велеса підтримали, – тихо мовила Вальґерд.
– Чи ба! Змієві служать і самі стали як ті змії, – спалахнула княгиня.
Ясноок умостився у протилежному кутку біля княжичів і Мили. Спочатку він прислухався до жіночої перемови, але княжичі термосили, допитувалися, що там, нагорі. Старший, одноліток Ясноока, раз по раз хапався за дерев’яного меча. Молодший, названий на честь батька Хоривом, навпаки – шморгав носом, розпускав нюні. Маленька княжна Мила, вся у світлих кучериках, з родимкою в куточку губ, спершу заусміхалася, радіючи приходові Ясноока, але, помітивши сльози в братових очах, і собі запхинькала. Ясноок посадовив її на коліна, почав утішати – нарешті Мила заспокоїлася.
Коли княгиня туго стягла вузол пов’язки на руці Вальґерд, войовниця підвелася й переперезала кольчугу.
– Невже ти туди? – ахнула княгиня. – А ми ж як?
– Не знаю, – зітхнула Вальґерд, не спускаючи очей із малечі. Потім вийняла із піхов кинджал і простягла княгині. – Ти дружина князя, Тьорд. Сама знаєш, що мусиш учинити, коли не буде іншої ради.
Княгиня німо заголосила, стискаючи скроні важкими від перснів пальцями. Вальґерд уже не дивилась на неї. Ступивши крок до сина, скуйовдила йому волосся. У багрянім світлі скалки мати здалася Яснооку дивовижно прекрасною, стояла, оточена сяйвом.
– Бережи княжичів, сину. Доки я не повернусь по тебе.
Вона пішла, і Ясноок подумав: чи ж побачить він матір знову? Як справжній воїн, він поставив свій дерев’яний топірець між колін, склав на гладкому