rel="nofollow" href="#n_16" type="note">[16]
Роздiл 1
Як на розуміння людей, зимі був саме час відступати – березозол[17] уже на Масницю весняну повернув. Проте знов подули з півночі студені вітри, снігом замели все довкруж. Таке і за давніших часів траплялося, але цього разу, після третього поспіль недороду, довга зима здавалася особливо важкою.
Сю ніч мороз видався як ніколи лютим. І коли староста села терпеїв[18] Збуд трохи прочинив двері хати, холодна пара так і заклубочила біля його ніг.
– Не бажає Морена-Зима розмикати землю на весну, – похмуро пробурчав староста.
– То, може, й не треба мені йти? – запопадливо спитала Збуда його молода дружина.
– Не гніви богів, Ясенко, – грюкнувши дверима, обурився Збуд. – Ти моя дружина, ти старостиха, тобі й вести жіноцтво вигонити Коров’ячу Смерть[19], приклад показувати.
Ясенка невдоволено закусила губу. Виходити на такий мороз голяка, бігати по снігу… Вона недобре покосилася на темноволосу дівчину, що сиділа на лаві під стіною.
– А вона ж як? Їй чому не дозволив іти?
– Цить мені, зараз же! – розгнівався Збуд. – Відчепися від Карини, Ясенко. Сама знаєш, важка вона, княжого сина носить. Його зберегти потрібно.
– Завжди так, – набурмосилася Ясенка. – Мені на мороз, а їй… Бач, ходить із косою, ніби й не вдова, усе із себе дівку вдає. І тепер у теплі відсиджуватиметься, поки ми… Одне слово – Карина! – і докинула злісно: – Кара!..
Дівчина біля стіни, здавалося, ніяк не відреагувала. Її звали Кариною, а коли злостилися – Карою. Ім’я таке недобре їй дали від народження, після того як мати її, промучившись у важких породах понад три доби, розродилась нарешті донькою, а сама померла, зійшовши кров’ю. Баби-повитухи говорили, що рідко коли жінка таких мук у породах зазнає. Тож і назвали новонароджену Карою – Кариною. І вона звикла до цього ймення. Та щораз, коли її називали Карою, груди їй стискалися.
Ясенка не даремно на неї злилася. Одній вродливій жінці завжди заздрісно, коли поряд жаліють іншу вродливицю. А до Карини ставилися дбайливо. Вона для Збуда була всього лиш небога, донька сестри, а виростив він її як свою. У нього ж бо самі синочки народжувались, от і балував єдину дівчинку в домі, леліяв, обдаровував.
Коли Карині спливло сім рочків, її хотіли віддати на жертву самому Велесу. Жерці-волхви одразу вирізнили в натовпі напрочуд гарну дівчинку, вказали на неї. Але Збуд не віддав їм племінницю, сказавши, що, коли Боян у село заходить, завжди звертає увагу на Карину. Адже відомо – Боян співець рідкісний, улюбленець Велеса. Хто розгніває Бояна – самого Велеса образить. Тож волхви й відступили. Коли ж Карині тринадцять було, знову її вирізнили серед інших. Цього разу сам князь радимичів Боригор. Терпеї на його землях жили, зобов’язані були утримувати дружину княжу. В один зі своїх наїздів і запримітив Боригор серед дівиць у танку красуню незвичайну: з очима сірими, променистими, з товстою чорною косою, тілом ще напівдитячим, але легким, приємним. У тринадцять дівчина –