поряд. Плакала довго, ковтаючи сльози. А потім думки і почуття загальмували. Вона сиділа, впірившись у морок нерухомим поглядом, і сама не помітила, як заплющились очі, думки геть зникли. Прийшов сон.
Розбудив її дитячий плач. Бусько прокинувся першим, розштовхав Гудима, і вони удвох термосили її, просили їсти. Діти завжди голодні, коли їсти нема чого. От і тепер Карина нишпорила в темряві у порожніх засіках, шкребла по днищах коробів. Усе ж їй вдалося знайти горщик з липовим медом літнього збору. Його й попоїли. Осоружно було їсти той солодкий мед із землею, що похрускувала на зубах.
– Треба спробувати вибратися, – чи то собі, чи то дітям сказала Карина.
Сказати легше, ніж зробити. Згори їх завалило намертво. Карина піднялася вище, знайшла між товстими колодами зрубу щілину і, вставивши в неї обидві ступні, упираючись плечима і головою в ляду, спробувала відчинити поруб. Намагалася знову й знову. Від натуги тремтіло всеньке тіло, скрипіла на стиснутих зубах земля. Діти знизу щось запитували, Бусько навіть давав поради. Її зараз це тільки дратувало. Подумалося мимохідь: чи мислимо череватій такий тягар, як дім, підіймати? Вона захекалася, робила нові спроби, аж поки в якусь хвилину таки впала у розпач. І тоді стала кричати, битися об важку ляду, кликати на допомогу, вже не думаючи про те, що може злякати малих, що нагорі можуть бути прокляті вбивці. Боги пресвітлі!.. Та краще вже швидку смерть від меча прийняти, ніж задихнутися в морокові холодного порубу.
І тут немов хтось допоміг їй згори, щось загуркотіло, і ляда зрушилася. В очі вдарило різке світло. У першу мить Карина навіть нічого не могла розгледіти. Потім закусила кісточки пальців, щоб не закричати. Поруч стояв староста Збуд. Та вона насилу впізнала улюбленого дядька під цією бурою маскою запеченої крові. У Збуда не було очей – лише дві криваві рани зяяли на обличчі. Їй знадобилася вся її воля, щоб не заголосити. Вибралася нагору. Огледілася. Все. Тепер кричи не кричи – марно.
Не було більше Мокошиної П’яді. Раніше було велике селище, до двох десятків дворів налічувало. А тепер навкруги лише купи сірого попелу, скелети кам’янок і димок стелеться над колишніми стінами, сволоками і кроквами, що подекуди догоряють. У ніздрі війнуло гаром і солодкувато-нудотним запахом горілої людської шкіри. Замість снігу повільно кружляли в зимовому повітрі легкі пластівці попелу. А в чистому блакитному небі холодно світило ясне Хорос-сонечко.
Карина дивилася навкруги розширеними від жаху очима. Збуд любив повторювати, що людина сильна своїм місцем. Але нині це місце вже було не її, вона не впізнавала його. І трупи… Купи трупів! Хто ж це не боїться кари, залишивши тіла непохованими, не боячись, що душі вбитих просвітку йому не даватимуть?
– Дир, – немов прочитавши її думки, ледве чутно прошепотів Збуд. – Князь-розбійник Дир проклятий…
Карина схилилася над вуєм. Від горя так і похолола вся. Обличчя осліплене – суцільна страшна машкара, і на животі сорочка побуріла від крові.